Читать онлайн книгу "Енн із Ейвонлі"

Енн iз Ейвонлi
Люсi Мод Монтгомерi


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
«Енн iз Ейвонлi» канадськоi письменницi Люсi Мод Монтгомерi (1874–1942) – продовження iсторii про дiвчинку iз Зелених Дахiв. Шiстнадцятилiтня Енн Ширлi зайнята цiлком дорослими справами: вчителюе в мiсцевiй школi, допомагае Марiллi впоратися з господарством i вихованням нових мешканцiв Зелених Дахiв – маленьких двiйнят Девi й Дори.

Дiвчина та ii друзi мрiють про цiкаве й щасливе майбутне, розмiрковують про доросле життя. Енн прагне продовжувати навчання в унiверситетi й сподiваеться нарештi зустрiти кохання. Однак вона i не пiдозрюе, що ii обранець зовсiм поруч.





Люси Мод Монтгомери

Енн iз Ейвонлi



© Т. Багай, переклад украiнською, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *


Моiй колишнiй вчительцi
Геттi Гордон-Смiт
на знак вдячностi за ii
прихильнiсть та заохочення

Де ступить вона, розцвiтають квiтки,
Торуе свiй шлях доброти й порятунку.
І поруч iз нею життевi шляхи
Утворюють вишуканi вiзерунки.

    Дж. Г. Вiтьер






I. Сердитий сусiд


Одного стиглого серпневого полудня висока струнка дiвчина шiстнадцяти з половиною рокiв, iз серйозними сiрими очима й волоссям, котре ii друзi називали золотисто-каштановим, сидiла на широкому ганку з червоного пiсковику перед будинком на Островi Принца Едварда, твердо постановивши перекласти з десяток рядкiв iз Вергiлiя.

Але серпневий полудень, з блакитними серпанками, що повисли над схилами зi збiжжям, з легеньким вiтерцем, який шепоче щось, як тi ельфи, у вiттi тополь i з червоними маками, що спалахували, пританцьовуючи й поблискуючи, на фонi темного перелiска з молодих ялинок за вишневим садом, пiдходив радше для мрiй, а не для мертвих мов. Незабаром книга Вергiлiя непомiтно впала на землю, а Енн, сперши пiдборiддя на складенi перед собою руки й поглядом стежачи за купою пухнастих хмаринок, якi, нiби утворюючи велику бiлу гору, саме збилися над будинком пана Дж. Гаррiсона, була десь далеко, у прекрасному свiтi, в якому одна вчителька старанно працювала, виховуючи майбутнiх державних дiячiв i сповнюючи iхнi уми та серця високими й пiднесеними прагненнями.

Проте, якщо поглянути на сувору реальнiсть – що, слiд зiзнатися, Енн робила вкрай рiдко, хiба що iй доводилося – скидалося на те, що в ейвонлiйськiй школi навряд чи знайдеться якийсь учень, котрий мiг би стати знаменитiстю; та нiколи не знаеш напевне, що може статися пiд впливом хорошоi вчительки. Енн, наче крiзь рожевi окуляри, бачила певнi iдеали того, чого може досягти вчителька, якщо тiльки пiде правильним шляхом. Зараз вона саме уявляла собi чарiвну сцену, за сорок рокiв вiдтепер, з одним вiдомим чоловiком (причину його знаменитостi було залишено в зручнiй невiдомостi, та Енн хотiлося, щоб вiн був ректором унiверситету або канадським прем’ером), котрий низько схилився, цiлуючи ii зморшкувату руку й запевняючи, що саме вона першою пробудила в ньому його поривання i що всiм своiм життевим успiхом вiн завдячуе тим урокам, якi вона прищеплювала йому так давно в ейвонлiйськiй школi. Та раптом це приемне видiння затьмарило дещо зовсiм не таке приемне.

Удавано сумирна маленька джерсiйська корiвка спiшно пробiгла стежкою, i вже через п’ять секунд з’явився пан Гаррiсон… якщо словом «з’явився» можна описати спосiб його появи на подвiр’i.

Вiн перестрибнув через паркан, не вiдчиняючи ворiт, i розлючено став навпроти, втупившись поглядом в ошелешену Енн, яка зiрвалася на ноги й стояла, збентежено дивлячись на нього. Пан Гаррiсон вiднедавна жив по-сусiдству, праворуч вiд iхнього будинку, i вона ще не зустрiчалася з ним вiч-на-вiч, хоча й бачила його раз чи двiчi.

На початку квiтня, ще до того, як Енн повернулася додому з Королiвськоi вчительськоi семiнарii, пан Роберт Белл, чия ферма з захiдного боку прилягала до будинку Катбертiв, продав свiй маеток i переiхав до Шарлоттауна. Його ферму придбав такий собi пан Дж. Гаррiсон, чие iм’я, а також те, що вiн був родом iз Нью-Брансвiка, – це все, що було про нього вiдомо. Але перш нiж прожити мiсяць в Ейвонлi, вiн уже зажив слави дивакуватого чоловiка… «безумця», як казала панi Рейчел Лiнд. Панi Рейчел, як пам’ятають тi з вас, хто вже встиг з нею познайомитися, була дуже вiдвертою ледi. Пан Гаррiсон однозначно був не таким, як решта, – а це, як усiм вiдомо, невiддiльна риса безумцiв.

Почнiмо з того, що дiм вiн утримував самотужки й привселюдно оголосив, що не хоче бачити жодних дурних жiнок поблизу своiх володiнь. Жiноцтво Ейвонлi вiдплатило йому за це поширенням жахливих чуток про те, як вiн веде домашне господарство та куховарить. Вiн найняв малого Джона-Генрi Картера з Вайт Сендс, i саме Джон-Генрi поклав початок цим iсторiям. По-перше, у маетку Гаррiсона нiколи не було визначеного часу для iжi. Пан Гаррiсон мiг собi щось перехопити, коли вiдчував голод, i якщо в цей час Джон-Генрi був десь поряд, то i йому перепадала якась iжа, та якщо нi – йому доводилося чекати до наступного такого перекусу господаря. Джон-Генрi жалiбно скаржився на те, що помер би з голоду, якби тiльки не бував удома недiлями й не мiг наiстися там досхочу, та ще якби мама не давала йому зi собою кошик харчiв, завжди коли вiн вирушав назад до господаря в понедiлок уранцi.

Що ж до миття посуду, то пан Гаррiсон навiть не вдавав, що хоч колись це робить, якщо тiльки не наставав дощовий деньок. Тодi вiн приймався за роботу й мив його весь разом у дiжцi з дощовою водою й залишав, щоб обсох.

На додачу до всього, пан Гаррiсон був ще тим жмикрутом. Коли його попросили пожертвувати якусь дещицю на зарплату для преподобного пана Аллана, вiн сказав, що перше подивиться, скiлькох доларiв вартуе його проповiдування: вiн не хотiв купувати свиню в мiшку. А коли прийшла панi Лiнд, щоб зiбрати пожертвування на мiсiонерськi справи – а заразом i поглянути на маеток зсередини, – вiн вiдповiв iй, що серед старих плiткарок в Ейвонлi бiльше, нiж будь-де, язичниць i що вiн би з радiстю зробив пожертвування на користь мiсii з iх хрещення, якби вона за це взялася. Панi Рейчел пiшла звiдти й сказала, що лише завдяки Божiй милостi бiдолашна дружина Роберта Белла вже спочивае в могилi, адже це б розбило iй серце, якби вона побачила, в якому зараз станi будинок, котрим вона ранiше так пишалася.

– А вона ж через день протирала кухонну долiвку, – обурено розповiдала панi Лiнд Марiлла Катберт. – Якби ж ти тiльки бачила ту кухню зараз! Менi довелося пiдтримувати своi спiдницi в руках, коли я проходила там.

Насамкiнець, у пана Гаррiсона був папуга на iм’я Джинджер. В Ейвонлi нiхто до цього не тримав у себе папуг, тож, як наслiдок, такий вчинок не розцiнювався як гiдний пошани. А який же то був папуга! Описуючи його словами Джона-Генрi Картера, бiльш нечестивоi пташки у свiтi не знайдеш. Вiн жахливо лаявся. Панi Картер умить забрала б Джона-Генрi звiдси, якби знала, що зможе прилаштувати його в якесь iнше мiсце. На додачу до всього, одного разу, коли Джон-Генрi надто низько схилився над клiткою, Джинджер довбнув його ззаду за шию. Панi Картер показувала усiм той шрам щоразу, коли нещасний Джон-Генрi повертався додому на вихiднi.

Усе це промайнуло в головi Енн, поки пан Гаррiсон стояв перед нею, безмовний i, вочевидь, розлючений. Навiть у найкращому настроi пан Гаррiсон не був привабливим чоловiком: вiн був низький, гладкий i лисий, а зараз, з круглим, багряним вiд злостi лицем i велетенськими синiми очима, що ледь не вилазили з очниць, вiн був, на думку Енн, найпотворнiшою людиною у свiтi.

Аж ось пан Гаррiсон раптово заговорив.

– Я не збираюся це терпiти, – прошипiв вiн, – нi на день довше, чуете мене, панно? Хай йому грець, це вже втрете, панно… втрете! Навiть святим би вже увiрвався терпець, мiс. Останнього разу я попереджав вашу тiтку, щоб вона не допускала такого знову… але вона не догледiла… вона знову зробила це… що вона хоче цим показати, ось що я хочу знати! Ось для чого я тут, панно!

– Чи не поясните ви, у чому справа? – запитала Енн, настiльки ввiчливо, наскiльки могла. Вона почала практикувати таку манеру говорiння не так давно, щоб до початку навчального року вона вже була добре вiдпрацьована, та це нiяким чином не вплинуло на сердитого Дж. Гаррiсона.

– У чому справа? Справа таки е, хай йому грець! Справа в тому, панно, що та джерсiйська телиця, що належить вашiй тiтцi, щойно знову була бiля мого вiвса, не бiльше, нiж пiв години тому. Вже втрете, затямте собi! Я знайшов ii там минулого вiвторка, а тодi ще й вчора. Я приходив сюди й сказав вашiй тiтцi, щоб вона не допускала такого знову. Де ваша тiтка, панно? Я хочу лиш побачити ii на хвилинку й висловити iй свое невдоволення… невдоволення Дж. Гаррiсона, панно.

– Якщо ви маете на увазi панну Марiллу Катберт, то вона менi не тiтка, i зараз вона поiхала до Іст-Графтона, щоб побачитися з далеким родичем, який сильно занедужав, – сказала Енн, промовляючи кожне наступне слово зi щораз бiльшою гiднiстю. – Менi дуже шкода, що моя корiвка залiзла до вашого вiвса… вона належить менi, а не паннi Катберт. Метью придбав ii в пана Белла й подарував менi три роки тому, коли вона була ще маленьким телятком.

– Вам шкода, панно! Це справi нiяк не зарадить. Ви б краще поглянули на той безлад, на який ця тварина перетворила мiй овес… вона потолочила все уздовж i впоперек, панно!

– Менi дуже шкода, – твердо повторила Енн, – але, можливо, якби ви краще лагодили свою огорожу, Доллi б не вдалося ii зруйнувати. Це ж вам належить та частина огорожi, що вiддiляе ваше поле з вiвсом вiд нашого вигону, i ще ранiше я помiтила, що вона перебувала не в найкращому станi.

– З моею огорожею все в порядку, – вiдрiзав пан Гаррiсон, ще бiльш сердито, нiж ранiше, ведучи цю вiйну на ворожiй територii. – Навiть тюремнi мури не зупинять таку демонiчну телицю. І я скажу тобi, руда вiтрогонко, що якщо корова таки твоя, як ти кажеш, то тобi краще зайнятися тим, щоб слiдкувати за нею й не пiдпускати до чужоi землi замiсть того, щоб сидiти тут i читати якiсь романи в жовтих палiтурках! – сказав пан Гаррiсон, кинувши погляд на безневинного Вергiлiя в жовтувато-коричневiй палiтурцi, що лежав в Енн пiд ногами.

При згадцi про ii рудi коси дiвчина почервонiла, адже колiр волосся завжди був ii вразливим мiсце.

– Уже краще мати руде волосся, анiж зовсiм нiякого, окрiм маленьких копичок за вухами, – спалахнула вона.

Енн влучила в яблучко, адже пан Гаррiсон справдi дуже переживав через свою лисину. Вiн знову почав задихатися вiд злостi, тож вiн мiг лише безмовно дивитися на Енн, яка вже опанувала себе й продовжувала:

– Я можу вибачити вам, пане Гаррiсоне, бо в мене е уява. Я запросто можу собi уявити, як вас роздратувало те, що ви знайшли корову у вiвсi, тож я не маю плекати жодних лихих думок щодо того, що ви тут наговорили. Я обiцяю, що Доллi бiльше не заходитиме на ваше поле. Даю вам слово честi щодо цього.

– Що ж, твое щастя, якщо не заходитиме, – пробурмотiв пан Гаррiсон дещо спокiйнiшим тоном, але потупотiв геть досi розлючено, так, що Енн, доки сягав ii слух, чула, як вiн бурчить сам до себе.

Тодi, зажурившись, Енн промарширувала через подвiр’я й закрила капосну корiвку в загонi для худоби.

«Звiдти вона вже точно не зможе вибратися, якщо тiльки не рознесе паркан, – подумала вона. – Зараз вона здаеться такою спокiйною. Насмiлюся подумати, вона наiлася того вiвса донесхочу. Шкода, що я не продала ii пановi Ширеру, який хотiв придбати ii минулого тижня, але я думала, що краще буде зачекати до аукцiону й продати всю худобу разом. Гадаю, пан Гаррiсон i справдi безумець. У НЬОМУ я вже точно не знайду свою спорiднену душу».

Енн завжди користалася з нагоди знайти спорiднену душу.

Марiлла Катберт саме заiжджала на подвiр’я, коли Енн повернулась iз будинку й побiгла готувати чай. А тодi вони обговорили всю цю iсторiю за чайним столиком.

– Я буду рада, коли аукцiон закiнчиться, – сказала Марiлла. – Тримати тут стiльки худоби – це надто велика вiдповiдальнiсть, особливо коли за нею доглядае лише Мартiн, на якого не варто покладатися. Вiн досi не повернувся, хоча й обiцяв, що повернеться ще минулого вечора, якщо я дам йому вихiдний, щоб вiн мiг пiти на похорон своеi тiтоньки. Навiть не знаю, скiльки в нього тих тiток. Це вже четверта, котра померла за той рiк, що вiн у нас працюе. Буду бiльш нiж вдячна, коли дозрiе урожай i пан Баррi вiзьме на себе управлiння фермою. Нам доведеться тримати Доллi в загонi, аж поки не повернеться Мартiн, адже ii треба буде вiдiгнати аж на дальне пасовище й полагодити там огорожу. Визнаю, цей свiт таки повен проблем, як каже Рейчел. Ось бiдолашна Мерi Кiт помирае, i один Бог знае, що буде з ii дiтьми. У неi е брат, який мешкае в Британськiй Колумбii, i вона написала йому про них, але вiдповiдi ще не отримала.

– Що то за дiти? Скiльки iм рокiв?

– Їм уже по шiсть… це двiйнята.

– О, я завжди особливо цiкавилася двiйнятами, ще вiдтодi, як у панi Гаммонд iх було так багато, – гордо сказала Енн. – Вони гарненькi?

– Ой, лишенько, важко сказати… вони були такi замурзанi. Девi був надворi й лiпив тiстечка з грязюки, а Дора вибiгла, щоб покликати його до будинку. Девi штовхнув ii, i вона стрiмголов полетiла в найбiльшу купу грязюки, а тодi, оскiльки вона почала рюмсати, i сам стрибнув у найглибшу калабаню й викачався в нiй, щоб показати, що тут немае чого плакати. Мерi каже, що Дора справдi хороше дитя, але Девi постiйно потрапляе в халепи. Його нiколи добре не виховували. Його батько помер, коли вiн був ще немовлям, а Мерi хворiе ще вiдтодi.

– Менi завжди так прикро за дiтей, яких не виховують, – гiрко промовила Енн. – Ви ж знаете, що мене теж не виховували, аж доки ви не взяли цю справу у своi руки. Сподiваюся, iхнiй дядько подбае про них. А ким вам доводиться ця панi Кiт?

– Мерi? Та нiким. Це ii чоловiк… вiн був нашим троюрiдним братом. Он там через подвiр’я йде панi Лiнд. Я так i думала, що вона прийде дiзнатися новини про Мерi.

– Тiльки не розповiдайте iй про пана Гаррiсона й корову, – попросила Енн.

Марiлла пообiцяла, що нiчого не скаже, хоча ця обiцянка виявилася даремною, адже не встигла панi Лiнд як годиться присiсти, як вже заявила:

– Повертаючись додому з Кармодi, я бачила, як пан Гаррiсон гнав вашу джерсiйську телицю зi свого вiвса. Менi здалося, що вiн був досить сердитим. Багато галасу вiн тут здiйняв?

Енн iз Марiллою нишком обмiнялися вдоволеними усмiшками. Мало що в Ейвонлi проходило повз панi Лiнд. Ось лише вранцi Енн казала:

– Якщо десь опiвночi зайти до своеi кiмнати, зачинити дверi, зачинити вiконницi й ЧХНУТИ, наступного ж дня панi Лiнд запитае, як там твоя застуда!

– Здаеться, що вiн таки здiйняв тут чималий галас, – визнала Марiлла. – Вiн висловив свое невдоволення Енн.

– Я гадаю, вiн дуже неприемна людина, – сказала Енн, обурено задерши голову.

– Ти як нiколи маеш рацiю, – урочисто проказала панi Рейчел. – Я зрозумiла, що в нас виникнуть проблеми, ще тодi, коли Роберт Белл продав свiй маеток чоловiку з Нью-Брансвiка. Навiть не знаю, що стане з Ейвонлi, якщо сюди приiжджае стiльки чужинцiв. Скоро навiть засинати у своiх лiжках уже не буде безпечно.

– Ти про що, якi ще чужинцi сюди приiздять? – запитала Марiлла.

– Ти ще не чула? Що ж, по-перше, з’явилася сiм’я Доннеллiв. Вони будуть жити в старому будинку Пiтера Слоана. Пiтер найняв чоловiка, щоб той орудував млином. Вони приiхали звiдкись зi сходу, i нiхто нiчого про них не знае. Далi сiм’я того нероби Тiмотi Коттона, що збираеться переiхати сюди з Вайт Сендс. Яким же тягарем вони будуть для громади! Вiн то страждае вiд сухот, то краде, а його дружина дуже квола, i в неi нi до чого руки не лежать. Вона мие посуд СИДЯЧИ. А дружина Джорджа Пая взяла до себе осиротiлого племiнника свого чоловiка, Ентонi. Вiн ходитиме до твоеi школи, Енн, тож тобi теж слiд очiкувати вiд нього проблем. Крiм нього, у тебе буде ще один учень-чужинець. Пол Ірвiнг повертаеться зi Штатiв i житиме тут зi своею бабцею. Ти пам’ятаеш його батька, Марiлло… Стiвена Ірвiнга, який колись покинув Лаванду Льюiс у Графтонi?

– Не думаю, що вiн ii покинув. Вони посварилися… Гадаю, вони обое в цьому виннi.

– Ну, у будь-якому разi вiн з нею не одружився, а вона, кажуть, стала дуже дивакуватою. Живе сама в тiй маленькiй кам’яницi, яку зве Будинок Вiдлуння. Стiвен же поiхав у Штати й там почав займатися справою свого дядька й одружився з янкi. Вiдтодi вiн не бував удома, та його мати приiздила до нього раз чи двiчi. Дружина його померла два роки тому, тож вiн i вiдправив сина на трохи до своеi матерi. Малому зараз десять, i невiдомо, чи з нього вийде хороший учень. По цих янкi так одразу нiчого й не скажеш напевне.

Панi Лiнд рiшуче дивилася на усiх людей, якi мали нещастя народитися чи виховуватися будь-де поза межами Острову Принца Едварда, поглядом «а чи може щось добре вийти з Назарету?». Вони, звiсно ж, МОЖУТЬ бути хорошими людьми, але безпечнiше було ставити цей факт пiд сумнiв. Особливо упереджено вона ставилася до «янкi». Їi чоловiка колись обдурив на десять доларiв один роботодавець, на якого вiн працював у Бостонi, i тепер нi небеснi, нi земнi сили не могли переконати панi Рейчел у тому, що всi Сполученi Штати не вiдповiдальнi за це.

– Ейвонлiйськiй школi не завадить трохи свiжоi кровi, – емоцiйно вiдрiзала Марiлла, – i якщо хлопець хоч трохи схожий на свого батька, з ним не буде жодних проблем. Стiв Ірвiнг був наймилiшим хлопцем з усiх, хто тiльки зростав у цих краях, хоча дехто й уважав його пихатим. Думаю, панi Ірвiнг прийме хлопця з великою радiстю. Вона здаеться такою самотньою, вiдколи помер ii чоловiк.

– О, той хлопець може бути й нормальним, але вiн все одно буде не таким, як ейвонлiйськi дiти, – сказала панi Рейчел, так, наче це одразу ставило все на своi мiсця. Думки панi Рейчел з приводу iнших людей, мiсць чи речей завжди залишалися незмiнними. – Енн, я чула, що ви збираетеся започаткувати якесь товариство для вдосконалення нашого селища?

– Ми просто говорили про це з дiвчатами й хлопцями пiд час останнього зiбрання дискусiйного клубу, – почервонiвши, промовила Енн. – Їм здаеться, що це досить добра iдея… i з цим згiднi також пан та панi Аллан. Зараз у багатьох селищах е такi товариства.

– Ну, якщо заведешся з цiею справою, то проблем не обберешся. Краще покинь це, Енн, ось що я тобi скажу. Люди не люблять, коли iх намагаються якось удосконалити.

– О, але ми збираемось удосконалювати не ЛЮДЕЙ, а саме селище. Можна зробити стiльки всього, щоб Ейвонлi стало кращим. Наприклад, хiба б це не було вдосконаленням, якби ми вмовили пана Лiвая Болтера знести ту страшну прибудову на його верхнiй фермi?

– Так, це було б добре, – визнала панi Рейчел. – Та стара руiна – наче якась потворна пляма на всьому нашому селищi. Та ось що: якщо вам, Удосконалювачам, вдасться вмовити Левi Болтера зробити для громади що-небудь, за що йому не заплатять, я мушу бути там, щоб побачити все на власнi очi. Не хочу тебе розчаровувати, Енн, бо, можливо, у твоiй iдеi щось та i е, хоча я й припускаю, що ти вичитала це все в якомусь безглуздому журнальчику для янкi, але матимеш стiльки клопоту зi школою, що ось тобi моя дружня порада: облиш ти тi вдосконалення, кажу тобi. Хоча що там, я знаю, що ти й далi гнутимеш свою лiнiю, якщо вже так собi постановила. Тобi завжди якось вдавалося досягати свого.

Щось у мiцно стиснених губах Енн пiдказало панi Рейчел, що вона не помилилась у своiх судженнях. Серцем Енн уже знала, що займатиметься створенням Товариства з удосконалення селища. Гiлберт Блайт, який мае вчителювати у Вайт Сендс, але з вечора п’ятницi до ранку понедiлка завжди буде вдома, також завзято пiдтримав цю iдею; i решта також висловила бажання приеднатися до такоi справи, котра дасть змогу час вiд часу зiбратися разом i, як наслiдок, трохи «розважитися». Що ж до того, який вигляд матимуть цi «вдосконалення», нiхто не мав жодного чiткого уявлення, окрiм Енн та Гiлберта. Вони вже це обговорили й спланували все аж до моменту, коли перед ними постало iдеальне Ейвонлi, щоправда, поки що лише в iхнiй уявi.

А в панi Рейчел тим часом була ще одна новина.

– Вчителювати в школi в Кармодi доручили Прiсциллi Грант. Чи ж у тебе в семiнарii не було дiвчини з таким же iменем, Енн?

– Так, це вона. Прiсцилла вчителюватиме в Кармодi! Як чудово! – вигукнула Енн, i ii сiрi очi загорiлися настiльки, що стали схожi на вечiрнi зiрки, змушуючи панi Лiнд вкотре засумнiватися в тому, коли ж iй вдасться-таки визначитися, чи Енн Ширлi – гарна дiвчина, чи нi.




II. Швидко продавала, а тодi гiрко жалкувала


Наступного дня Енн поiхала до Кармодi на закупи, взявши зi собою Дiану Баррi. Дiана, звiсно ж, мала стати почесним членом Товариства з удосконалення селища Ейвонлi (ТУСЕ), тож усю дорогу до Кармодi дiвчата про те тiльки й говорили, що про майбутнi вдосконалення.

– Найперше, що ми маемо зробити, коли розпочнемо, – це пофарбувати оцей клуб, – сказала Дiана, коли вони проiжджали повз ейвонлiйський клуб – доволi занедбану будiвлю, що притулилася посеред невеличкого виярка, зусiбiч оточена смереками. – Це мiсце виглядае просто нiкчемно, тож ми маемо взятися за нього навiть ще до того, як спробуемо вмовити пана Левi Болтера знести його хижу. Батько каже, що ми нiколи не досягнемо жодного УСПІХУ в цiй справi. Левi Болтер надто скупий, щоб витрачати на таке свiй час.

– Може, вiн дозволить хлопцям знести ту хижу, якщо вони пообiцяють, що порубають усi тi дошки йому на дрова, – з надiею промовила Енн. – Ми маемо зробити все вiд нас залежне й спершу задовольнятися тим, що спочатку прогрес буде повiльним. Ми не можемо сподiватися на те, що вдасться водночас усе вдосконалити. Спочатку нам, звiсно, доведеться виховати громадськi настроi.

Дiана не була певна, що розумiе, що ж таке тi громадськi настроi, але звучало це гарно, тож вона стала вiдчувати гордiсть вiд своеi приналежностi до спiльноти з таким баченням та цiлями.

– Минулого вечора я придумала, що ще ми можемо зробити, Енн. Знаеш той трикутний клаптик землi, де сходяться дороги на Кармодi, Ньюбридж та Вайт Сендс? Вiн увесь зарiс смереками. Та чи не було б краще розчистити його й залишити тiльки якiсь двi-три берiзки?

– Чудова iдея, – радiсно погодилася Енн. – А пiд березами можна поставити якусь лавочку. А коли прийде весна, ми облаштуемо посерединi клумбу й будемо вирощувати там геранi.

– Так, залишилося тiльки придумати спосiб, як зробити так, щоб стара панi Хайрем Слоан тримала свою корову подалi вiд цього мiсця, iнакше вона просто з’iсть усi нашi геранi, – розсмiялася Дiана. – Я починаю розумiти, що ти мала на увазi пiд громадськими настроями, Енн. Он там старий будинок Болтера! Ти коли-небудь бачила такi нетрi? Ще й так близько до дороги. Старi будинки з вибитими вiкнами завжди нагадують менi мерцiв з порожнiми очницями.

– Думаю, що старий, покинутий будинок – це таке сумне видовище, – мрiйливо проказала Енн. – Менi завжди здаеться, що вiн собi думае про свое минуле й сумуе за колишнiми веселощами. Марiлла каже, що давним-давно в цьому старому будинку мешкала велика сiм’я, i то була дуже мила мiсцина, з гарним садом i кущами троянд, що вилися довкола. Тут було багато малих дiтей, i дiм був сповнений смiху та пiсень. А зараз вiн порожнiй, i тут вже не застанеш нiкого, окрiм вiтру. Як же тут мае бути самотньо i сумно! Можливо, вони всi повертаються сюди в мiсячнi ночi… привиди маленьких дiтей, котрi мешкали тут давним-давно, i троянди, i пiснi… i на якусь мить старий будинок уявляе собi, що вiн знову молодий i сповнений веселощiв.

Дiана похитала головою.

– Я нiколи не уявляю собi нiчого подiбного, Енн. Чи ж ти не пам’ятаеш, як на нас сварилися моя мама й Марiлла, коли ми уявляли собi всiляких духiв у Лiсi Привидiв? Я досi не можу спокiйно проходити повз тi хащi в темрявi; а якщо я почну уявляти щось схоже й про старий дiм Болтера, я боятимуся ходити ще й повз нього. Крiм того, тi дiти зараз не мертвi. Вони всi повиростали й живуть собi щасливо…. А один iз них – м’ясник. А квiти та пiснi так чи iнакше не можуть стати привидами.

Енн тихенько зiтхнула. Вона щиро любила Дiану, i вони завжди були хорошими подругами. Але вона вже давно вивчила, що в царствi фантазii мусить блукати сама. Шлях до нього пролягав через зачаровану стежку, якою навiть найдорожча iй людина не могла слiдувати за нею.

Поки дiвчата були в Кармодi, почалася страшенна злива з громом. Вона, однак, тривала недовго, тож дорога додому провулками, оточеними деревами, на листi яких виблискували краплини дощу, та маленькими видолинками, сповненими п’янкими ароматами намоклого вересу, була просто чудовою. Та тiльки вони звернули до будинку Катбертiв, як Енн побачила дещо, що зiпсувало всю красу довколишнiх пейзажiв.

Справа перед ним простягалося широке, мокре вiд дощу й розкiшне сiро-зелене поле пiзнього вiвса, що належало пановi Гаррiсону. І там, рiвно посерединi поля, ледь не потопаючи серед буйного збiжжя й спокiйно дивлячись на них понад китицями вiвса, стояла джерсiйська телиця!

Енн кинула вiжки й встала, стиснувши вуста, що не вiщувало нiчого хорошого чотириногiй мисливицi. Не промовивши нi слова, вона спритно перелiзла через колеса, а тодi прошмигнула через огорожу, перш нiж Дiана встигла зрозумiти, що вiдбуваеться.

– Енн, повернися! – вигукнула Дiана, як тiльки спромоглася вимовити хоч слово. – Ти зiпсуеш свою сукню в мокрому збiжжi… зiпсуеш ii. Та вона мене не чуе! Їй нiзащо не вдасться забрати звiдти ту корову самотужки. Доведеться пiти iй на допомогу.

Енн мчала через вiвсяне поле, наче божевiльна. Дiана поквапом зiскочила вниз, надiйно прив’язала коня до стовпа й, задерши подiл своеi красивоi картатоi сукнi, перелiзла через паркан i кинулася наздоганяти свою ошалiлу подругу. Їй вдавалося бiгти навiть швидше за Енн, котру стримували спiдницi, що намокли й прилипали до нiг, тож вже незабаром вона ii наздогнала. За собою вони залишили протоптану стежку через поле, що б довело пана Гаррiсона до сказу, якби вiн це тiльки побачив.

– Енн, заради Бога, спинися, – тяжко дихаючи, мовила бiдолашна Дiана. – Я вже ледве дихаю, а ти промокла до кiсток.

– Я маю… забрати… ту корову… звiдти… перш нiж… пан Гаррiсон… побачить ii, – засапано промовила Енн. – Менi… байдуже… якщо я… навiть… втоплюся… тiльки б… нам… вдалося… це зробити.

Та джерсiйська корiвка, як виявилося, не бачила пiдстав для того, щоб ii виганяли з такого ароматного й соковитого пасовиська. Як тiльки захеканi дiвчата наближалися до неi, вона розверталась i бiгла до протилежного краю поля.

– Хапай ii! – закричала Енн. – Ну ж бо, Дiано, бiжи!

І Дiана таки бiгла. Намагалася бiгти й Енн, а тим часом одурiла джерсiйська телиця ганяла по полю так, наче в неi вселився нечистий. Мiж нами кажучи, Дiана була впевнена, що в неi й справдi щось вселилося. Пройшло добрих десять хвилин, перш нiж iм вдалося зловити ii й вiдiгнати через зруйновану частину огорожi на пасовище Катбертiв.

У цей момент, нiде правди дiти, настрiй в Енн був зовсiм не янгольським. Не заспокоiлася вона й тодi, коли побачила бричку одразу за пасовищем, на якiй, широко усмiхаючись, iхали пан Ширер з Кармодi та його син.

– Я так розумiю, Енн, було б краще, якби ти продала менi цю корову, коли я хотiв придбати ii минулого тижня, – засмiявся пан Ширер.

– Я продам вам ii зараз, якщо хочете, – вiдповiла розпашiла й розтрiпана власниця. – Можете забирати ii цiеi ж митi.

– Згода. Даю за неi двадцятку, як i пропонував тодi, а Джим прямо зараз може вiдвезти ii одразу до Кармодi. Тодi вже ввечерi вона поiде до мiста з iншою худобою. Пановi Рiду з Брайтона якраз потрiбна така джерсiйська корова.

П’ять хвилин потому Джим Ширер разом iз джерсiйською корiвкою вже простували шляхом, а запальна Енн iхала до Зелених Дахiв зi своiми двадцятьма доларами.

– Що скаже Марiлла? – спитала Дiана.

– О, iй байдуже. Доллi належала менi, а я все одно не вторгувала б за неi бiльше, нiж двадцять доларiв на аукцiонi. Але лишенько, якщо пан Гаррiсон побачить те збiжжя, вiн точно зрозумiе, що вона знову вдерлася на його поле, i це пiсля того, як я дала слово честi, що цього бiльше нiколи не станеться! Що ж, принаймнi це навчило мене, що нiколи не можна давати слово честi, коли йдеться про корiв. Коровi, яка може перестрибнути через огорожу в загонi або розвалити ii, довiряти не можна.

Марiлла гостювала в панi Лiнд i, коли повернулася, вже знала все про продаж i перевезення Доллi, оскiльки панi Лiнд бiльшу частину цiеi оборудки бачила з вiкна, а решту здогадалася самотужки.

– Думаю, це й на краще, що ii бiльше немае, хоча ти таки РОБИШ все дуже безрозсудно, Енн. Я лише не можу зрозумiти, як вона вилiзла з загону. Для цього вона мусила розвалити частину огорожi.

– Я й не подумала про це, – сказала Енн, – але зараз пiду й погляну. Мартiн так досi й не повернувся. Може, хтось ще з його тiтоньок помер. Думаю, це щось схоже до iсторii з паном Пiтером Слоаном. Одного разу ввечерi панi Слоан читала газету й спитала в нього: «Тут написано, що помер ще один «octogenarian»[1 - Octogenarian (лат.) – вiсiмдесятилiтнiй (прим. пер.).]. Хто ж вони такi, Пiтере?». Пан Слоан вiдповiв, що вiн поняття не мае, але це, очевидно, якiсь дуже хворобливi iстоти, бо про них тiльки те й пишуть, що вони постiйно помирають. Те саме й з тiтоньками Мартiна.

– Мартiн такий же, як i решта французiв, – з вiдразою сказала Марiлла. – На них нi на мить не можна покластися.

Марiлла розглядала покупки Енн, якi та привезла з Кармодi, аж ось почула пронизливий крик, що долинув iз заднього двору. Вже за хвилину до кухнi заламуючи руки, прибiгла Енн.

– Енн Ширлi, у чому справа на цей раз?

– О, Марiлло, що ж менi робити? Це жахливо. І це все моя вина. О, чи ж навчусь я хоч КОЛИСЬ, що треба спинитись i трохи подумати, перш нiж робити такi бездумнi вчинки? Панi Лiнд завжди казала, що колись я зроблю щось невимовно жахливе – i ось той день настав!

– Енн, ти просто нестерпне дiвчисько! ЩО ж таке ти зробила?

– Я продала джерсiйську корiвку пана Гаррiсона… ту, котру вiн купив у пана Белла… пановi Ширеру! Доллi ж у цю хвилину стоiть собi в загонi.

– Енн Ширлi, ти що, мариш?

– Хотiлося б. Але це не марення, хоча й дуже схоже на якийсь нiчний кошмар. А корова пана Гаррiсона зараз уже в Шарлоттаунi. О, Марiлло, менi здавалося, що я вже перестала втрапляти у всiлякi халепи, але зараз – найгiрша халепа в моему життi. Що менi робити?

– Що тобi робити? Тут вже нiчого не вдiеш, дитино. Ми можемо хiба запропонувати йому нашу джерсiйську корову на замiну, якщо вiн не схоче взяти грошей. Вона нiчим не гiрша за ту, що була в нього.

– Але я бiльш нiж упевнена, що вiн жахливо розсердиться i не погодиться на таке, – простогнала Енн.

– Звiсно ж, вiн розсердиться. Здаеться, вiн дуже дратiвлива людина. Якщо хочеш, я пiду й сама йому все поясню.

– Нi, не треба, я не поведуся так пiдло, з – вигукнула Енн. – У всьому винна я, тож я не дозволю тобi прийняти покарання замiсть мене. Я пiду сама, i то просто зараз. Що швидше все закiнчиться, то краще, адже це буде просто нестерпно принизливо!

Бiдолашна Енн узяла з собою капелюха й тi двадцять доларiв i саме виходила, коли мимоволi виглянула крiзь вiдчиненi дверi комори. На столi лежав горiховий пирiг, який вона спекла вранцi… вiн мав особливо апетитний вигляд, прикрашений рожевою глазур’ю й посипаний волоськими горiхами. Енн замислила приготувати його для п’ятничного вечора, коли ейвонлiйська молодь мала зiбратися в Зелених Дахах для органiзацii Товариства з удосконалення селища. Але чи так це було важливо, як порiвняти зi справедливо ображеним паном Гаррiсоном? Енн подумала, що пирiг може зм’якшити серце будь-якого чоловiка, а особливо того, хто змушений був власноруч готувати собi iсти, тож вона швиденько спакувала його в коробку. Вона вiднесе цей пирiг пановi Гаррiсону як пропозицiю примирення.

«Це, звiсно, якщо вiн узагалi дасть менi можливiсть сказати хоч щось, – з жалем подумала вона, поки перелазила через огорожу на пасовищi й зрiзала дорогу через поле, що виблискувало золотом у сяйвi мрiйливого серпневого вечора. – Тепер я знаю, як почуваються тi, кого ведуть на страту».




III. Пан Гаррiсон удома


Будинок пана Гаррiсона був дещо старомодною, побiленою, з низькими карнизами спорудою, що стояла на краю густого хвойного лiсу.

Пан Гаррiсон же сидiв у сорочцi на затiненiй виноградними лозами верандi, насолоджуючись вечiрньою люлькою. Зрозумiвши, хто це йде стежкою, вiн швиденько звiвся на ноги, кинувся до будинку й зачинив за собою дверi. Реакцiя його була такою дивною просто через ефект несподiванки, змiшаний iз почуттям сорому за вчорашню нестриманiсть. Та цього було достатньо, щоб усi залишки вiдваги вивiтрились iз серця Енн.

«Якщо вiн такий сердитий вже зараз, то що ж буде, коли вiн почуе, що я накоiла?» – з сумом подумала вона, стукаючи у дверi.

Та ось пан Гаррiсон вiдчинив iх, сором’язливо всмiхаючись, i запросив ii увiйти, говорячи тоном м’яким i дружнiм, хоча й трохи нервовим. Вiн вiдклав убiк свою люльку й надiв пальто, а тодi дуже ввiчливо запропонував Енн присiсти на страшенно запилене крiсло. Прийом проходив би дуже приемно, якби тiльки не той балакучий папуга в клiтцi, що вирячився на них своiми злими жовтими очиськами. Не встигла Еннi присiсти, як Джинджер закричав:

– Лишенько, навiщо сюди заявилася ця руда вiтрогонка?

Складно було б визначити, у кого лице в цю мить почервонiло сильнiше: в пана Гаррiсона чи в Енн.

– Не зважай на цього папугу, – сказав пан Гаррiсон, гнiвно глянувши на Джинджера. – Вiн… вiн завжди говорить нiсенiтницi. Я взяв його у свого брата, котрий був моряком. Моряки не дуже схильнi пiдбирати слова, а папуги тiльки все повторюють.

– Так, я розумiю, – сказала бiдолашна Енн, згадуючи про свою мiсiю, яка гамувала обурення. Вона не могла дозволити собi ображати пана Гаррiсона за таких обставин, це вже напевне. Коли ти щойно так нашвидкуруч продав джерсiйську корову одного чоловiка без його вiдома чи згоди, то не слiд ображатися, якщо його папуга говоритиме тобi щось неприемне. Незважаючи на це, «руда вiтрогонка» була не такою покiрною, як мала б.

– Я прийшла зiзнатися вам у дечому, пане Гаррiсон, – рiшуче сказала вона. – Це… це стосуеться… тiеi джерсiйськоi телицi.

– Хай йому грець! – нервово вигукнув пан Гаррiсон. – Вона знову втекла й полiзла до мого вiвса? Ну, та неважливо… справдi, я… я вчора погарячкував, це факт. Нiчого, якщо вона й полiзла туди.

– Ох, якби ж то справа була в цьому, – зiтхнула Енн, – та те, що сталося, в десять разiв гiрше. Я не…

– Хай йому грець! Ти хочеш сказати, що тепер вона полiзла до пшеницi?

– Нi… нi… не до пшеницi. Але…

– Тодi до капусти! Вона була в капустi, яку я вирощував для виставки?

– Вона НЕ була в капустi, пане Гаррiсон. Я вам зараз усе розповiм… тому я й прийшла до вас, але, будь ласка, не перебивайте. Вiд цього я так хвилююся! Просто дайте менi розповiсти всю iсторiю i не кажiть нiчого, аж доки я не закiнчу – а тодi, я певна, вам захочеться багато чого сказати, – подумки пiдсумувала Енн.

– Гаразд, бiльше нi слова не казатиму, – погодився пан Гаррiсон i дотримав обiцянку. Та от Джинджер не був зв’язаний жодними домовленостями, тож продовжував перiодично вигукувати «Руда вiтрогонка!», аж доки Енн не на жарт розiзлилася.

– Вчора я закрила свою джерсiйську корiвку в загонi. Вранцi я поiхала до Кармодi, а коли повернулася, то побачила, що вона на вашому вiвсяному полi. Ми з Дiаною намагались ii наздогнати, i ви собi й уявити не можете, як нам було складно. Я була страшенно мокра, втомлена й роздратована, i саме в ту мить повз проiжджав пан Ширер, який запропонував купити в мене корову. Я так одразу й продала йому ii за двадцять доларiв. Я вчинила неправильно. Менi, звичайно, слiд було дочекатися Марiллу й порадитись iз нею. Але я страшенно схильна робити все, не подумавши, – усi, хто мене знае, можуть це пiдтвердити. Пан Ширер одразу ж i забрав корову, щоб доправити ii на вечiрнiй поiзд.

– Руда вiтрогонка, – iз глибокою зневагою виголосив Джинджер.

На цих словах пан Гаррiсон встав i, з виразом, який би нагнав жаху на будь-яку пташку, та тiльки не папугу, вiднiс клiтку Джинджера в сусiдню кiмнату й зачинив дверi. Джинджер кричав, лаявся й усякими способами пiдтверджував свою погану репутацiю, але, опинившись на самотi, ображено замовк.

– Пробач менi й продовжуй, – сказав пан Гаррiсон, сiдаючи. – Мiй брат-моряк зовсiм не вчив цього птаха хорошим манерам.

– Я пiшла в дiм, а тодi, випивши чаю, вийшла до загону. Пане Гаррiсон… – Енн нахилилась уперед, за своею дитячою звичкою склавши руки, наче в молитвi, i дивлячись благально своiми великими сiрими очима на збентеженого пана Гаррiсона. – І я виявила, що моя корiвка все ще стоiть собi в загонi, а пановi Ширеру я продала ВАШУ корову!

– Хай йому грець! – вигукнув пан Гаррiсон, вражений таким несподiваним завершенням iсторii. – Оце так дивовижа!

– О нi, це зовсiм не дивовижа, що через мене iншi люди та i я сама потрапляють у всiлякi халепи, – похмуро вiдповiла Енн. – У мене просто хист до цього. Можна було б подумати, що до цього часу я б уже мала вийти з того вiку… цього березня менi виповниться сiмнадцять… але, здаеться, це не так. Пане Гаррiсон, чи не буде це занадто сподiватися, що ви пробачите менi? Боюся, зараз вже запiзно для того, щоб повернути вашу корову, але ось грошi, якi менi дали за неi… або ж ви можете забрати собi взамiн мою корiвку, якщо хочете. Вона дуже хороша. Я не можу й висловити, наскiльки менi прикро через усе це.

– Ну ж бо, годi вже! – жваво промовив пан Гаррiсон. – Бiльше не кажiть менi й слова про це, мiс. Це неважливо… зовсiм неважливо. Таке трапляеться. Я й сам iнодi трохи запальний, любонько… навiть надто запальний. Я просто не можу не говорити те, що думаю, i саме тому мене так сприймають усi решта. Якби та корова таки залiзла до мене в капусту… та не зважай, адже вона не залазила, тож все добре. Думаю, я б краще прийняв твою корову взамiн, адже ти й так надумала ii позбутися.

– О, спасибi вам, пане Гаррiсон. Я така рада, що ви не сердитеся на мене. Я боялася, що вас це обурить.

– Я пiдозрюю, ти була до смертi налякана, коли йшла сюди, щоб усе менi розповiсти, пiсля того галасу, який я здiйняв учора? Але не зважай, я просто страшенно прямолiнiйний старигань, ото й усе… завжди все влучно пiдмiчаю, навiть коли це й занадто вiдверто.

– Панi Лiнд така сама, – сказала Енн, перш нiж устигла пожалiти про своi слова.

– Хто? Панi Лiнд? Тiльки не кажи, що я схожий на ту стару плiткарку, – роздратовано вiдповiв пан Гаррiсон. – Я нiтрохи… нiтрохи на неi не схожий. А що в тебе в тiй коробцi?

– Це пирiг, – лукаво промовила Енн. Їй як вiд душi вiдлягло вiд несподiваноi доброзичливостi пана Гаррiсона, вiд чого ii настрiй злетiв угору, легко, як пiр’iнка. – Я принесла його вам… подумала, що ви, мабуть, нечасто куштуете пироги.

– Справдi, це факт, а крiм того, я iх дуже полюбляю. Я тепер твiй боржник. Зовнi вiн виглядае так гарно. Сподiваюся, вiн до того ж ще й смачний!

– Це вже точно, – зрадiвши, впевнено вiдповiла Енн. – Свого часу я робила й НЕсмачнi пироги, що може пiдтвердити панi Аллан, та з цим усе гаразд. Я приготувала його для членiв нашого Товариства з удосконалення селища, але я ще зроблю для них iнший.

– Ось що я скажу вам, мiс, ви маете допомогти менi його з’iсти. Я поставлю чайник, i ми вип’емо по горнятку чаю. Як ти на це дивишся?

– Дозволите менi зробити чай? – вагаючись, запитала Енн.

Пан Гаррiсон пирхнув.

– Бачу, ти не дуже впевнена в моему вмiннi робити чай. Але ти помиляешся… я можу заварити такий смачний чай, якого ти в життi не пила. Але йди спробуй сама. На щастя, минулоi недiлi трохи дощило, тож там багато чистого посуду.

Енн швиденько пiдхопилась i взялась до роботи. Перш нiж заварити чай, вона кiлька разiв сполоснула чайник, а тодi протерла пiч i накрила на стiл, вийнявши посуд iз комори. Енн жахнулася вiд того, в якому станi була комора, але вчинила розумно й змовчала про це. Пан Гаррiсон сказав iй, де знайти хлiб i масло, а також банку персикiв. Енн прикрасила стiл букетом iз садових квiтiв, вдавши, що не бачить плям на скатертинi. Незабаром чай вже був готовий, i ось Енн уже сидiла навпроти пана Гаррiсона за столом у його домi, наливаючи йому чай i бесiдуючи з ним про свою школу, друзiв i плани на майбутне. Їй складно було повiрити в те, що все це насправдi.

Пан Гаррiсон принiс Джинджера назад, вирiшивши, що бiдолашний птах почуватиметься самотньо, i Енн, яка почувалася так, наче може пробачити всiм i все, запропонувала йому волоський горiх. Та почуття Джинджера були сильно скривдженi, тож вiн вiдкинув намагання дiвчини подружитися. Вiн ображено всiвся на жердинi й куйовдив собi пiр’я, аж доки не став схожим на якийсь жовто-зелений м’ячик.

– Чому ви звете його Джинджером? – запитала Енн. Їй подобалося давати всьому вiдповiднi iмена, але здавалося, що кличка Джинджера зовсiм не пасуе до його чудового оперення.

– Мiй брат-моряк дав йому таке ймення. Можливо, воно якось стосувалося його характеру. Та менi цей птах небайдужий… ти була б здивована, якби знала наскiльки. Вiн, звiсно, мае своi вади. Певною мiрою цей птах багато чого менi вартував. Деяким людям не подобаеться його звичка лаятися, але його неможливо вiдучити вiд цього. Я намагався… та й iншi люди намагалися. Дехто ж просто ставиться до папуг упереджено. Це так по-дурному, правда ж? Особисто менi вони подобаються. З Джинджера виходить хороша компанiя для мене. Нiщо б не змусило мене позбутися цього птаха… нiщо у свiтi, мiс.

Останне речення пан Гаррiсон промовив так рiзко, наче пiдозрював Енн в якомусь прихованому намаганнi переконати його вiддати Джинджера. Енн, однак, починав подобатися цей чудернацький, метушливий, вигадливий чоловiчок, i не встигли вони все доiсти, як уже досить добре потоваришували. Пан Гаррiсон дiзнався все про Товариство з удосконалення селища й схилявся до того, щоб пiдтримати його дiяльнiсть.

– Це добра думка. Продовжуйте в такому ж дусi. Тут багато що можна удосконалити, як у самому селищi… так i в людях.

– О, навiть не знаю, – почервонiла Енн. Собi чи найближчим друзям вона ще могла б зiзнатися, що е таки деякi незначнi недолiки, котрi легко можна усунути, як в Ейвонлi, так i в його жителях. Але почути цю думку зi сторони, вiд такоi людини, як пан Гаррiсон, – це зовсiм iнше. – Менi здаеться, що Ейвонлi – прекрасне мiсце, i люди, що мешкають тут, дуже милi.

– А в тебе, я здогадуюсь, характер з перчинкою, – прокоментував пан Гаррiсон, поглядаючи на почервонiлi щоки й обуренi очi перед собою. – Думаю, люди з таким волоссям, як у тебе, всi такi. Ейвонлi – досить пристойна мiсцина, iнакше б я тут не оселився. Але, гадаю, навiть ти погодишся, що тут таки е ДЕЯКІ недолiки.

– За це менi воно подобаеться навiть бiльше, – сказала вiддана Енн. – Я не люблю мiсця або людей, у яких немае жодних недолiкiв. Гадаю, досконала у всьому людина виявилася б дуже нецiкавою. Панi Вайт каже, що нiколи не зустрiчала iдеальних людей, але чула про одну… Це перша дружина ii чоловiка. Вам не здаеться, що це було б дуже незручно – бути одруженою з чоловiком, чия перша дружина була iдеальною?

– А ще бiльш незручно бути чоловiком такоi iдеальноi жiнки, – заявив пан Гаррiсон з раптовою й незрозумiлою теплотою в голосi.

Коли чай закiнчився, Енн наполягла на тому, щоб помити посуд, хоча пан Гаррiсон i запевнив ii, що брудного посуду в домi стiльки, що й за тиждень не перемиеш. Вона б залюбки ще й пiдмела пiдлогу, але не знайшла вiника, а питати, де вiн, iй не хотiлося через страх того, що його тут взагалi немае.

– Може забiгати iнколи до мене трохи побазiкати, – запропонував пан Гаррiсон, коли вона зiбралася йти. – Тут недалечко, i нам треба жити, як добрi сусiди. Менi цiкаво, що буде з вашим товариством. Так видаеться, що це буде весела справа. За кого плануете взятись спочатку?

– Ми не будемо вдосконалювати ЛЮДЕЙ… ми хочемо вдосконалювати лише МІСЦЯ, – з гiднiстю вiдповiла Енн. Вона пiдозрювала, що пан Гаррiсон просто глузуе з цiеi вигадки.

Коли вона пiшла, пан Гаррiсон проводжав ii поглядом, дивлячись у вiкно, – стрункий дiвочий силует, що безтурботно бiг собi через поле в сяйвi призахiдного сонця.

– Я дратiвливий, самотнiй i злий старигань, – промовив вiн уголос, – але е щось в цiй дiвчинi, що змушуе мене знову почуватися молодим… i це настiльки приемно, що я б хотiв деколи переживати цi вiдчуття знову.

– Руда вiтрогонка, – з насмiшкою викрикнув Джинджер.

Пан Гаррiсон замахнувся кулаком на папугу.

– От уже дошкульна пташка, – пробурмотiв вiн. – Я майже шкодую, що не скрутив тобi в’язи, коли мiй брат-моряк принiс тебе додому. Ти колись перестанеш створювати менi неприемностi?

Енн тим часом прибiгла додому й переповiла своi пригоди Марiллi, котра не на жарт стривожилася через ii довгу вiдсутнiсть i вже збиралась iти ii шукати.

– Зрештою, цей свiт такий гарний, правда ж, Марiлло? – радiсно пiдсумувала Енн. – Днями панi Лiнд скаржилася, що у свiтi вже нiчого доброго не зосталося. Вона сказала, що коли б ти не очiкував на щось приемне, у результатi залишаешся бiльш чи менш розчарованим, i це вже напевне… може, це й правда. Але в цьому е й хороший бiк. Виходить, що й погане також нiколи не виправдовуе твоiх очiкувань… майже завжди все виявляеться кращим, нiж ти мiг подумати. Я очiкувала страшенно неприемного прийому, коли йшла до пана Гаррiсона, але натомiсть вiн був досить приязним, i я провела час майже приемно. Гадаю, ми станемо справдi добрими друзями, якщо йтимемо одне одному на поступки. Та все ж, Марiлло, менi точно бiльше нiколи не варто продавати корову, не впевнившись перед тим, кому вона належить. А ще я дуже НЕ люблю папуг!




IV. Рiзнi думки


Якось увечерi, у свiтлi призахiдного сонця, там, де стежина через лiс, знана як Березова Стежка, зливалася з головною дорогою, стояли собi, обiпершись на огорожу в тiнi смерек, що легенько похитувалися на вiтрi, Джейн Ендрюс, Гiлберт Блайт та Енн Ширлi. По обiдi Джейн гостювала в Енн, котра тепер проводжала ii додому, а бiля огорожi вони зустрiли Гiлберта, i тепер усi трое говорили про такий доленосний завтрашнiй день. Той день був першим вересня, коли починалося навчання в школах. Джейн мала поiхати до Ньюбриджа, а Гiлберт – до Вайт Сендс.

– У вас обох е перевага, – зiтхнула Енн. – Ви навчатимете дiтей, якi вас не знають, а от я буду вчити тих, iз ким ще недавно ходила до тiеi ж школи. Панi Лiнд побоюеться, що вони не поважатимуть мене так, як поважали б якогось незнайомця, хiба що я вiд самого початку буду дуже суворою. Але я не думаю, що вчителька мае бути суворою. Ох, менi здаеться, що це така велика вiдповiдальнiсть!

– Я гадаю, у нас все вийде, – заспокiйливо сказала Джейн. Джейн не турбувало прагнення мати хороший вплив на вихованцiв. Вона мала на метi лише чесно заробляти собi на життя, здобути довiру опiкунiв i домогтися, щоб ii iм’я красувалося на дошцi пошани шкiльного iнспектора. Бiльше жодних амбiцiй у Джейн не було. – Головне – це пiдтримувати порядок, а для цього вчитель повинен бути трохи суворим. Якщо моi учнi не слухатимуть мене, я буду iх карати.

– Як?

– Добряче iх шмагатиму, ясна рiч.

– О нi, Джейн, ти не робитимеш цього! – вигукнула шокована Енн. – Джейн, ти НЕ ЗМОЖЕШ!

– Насправдi я зможу й робитиму це, якщо вони цього заслуговуватимуть, – рiшуче вiдказала Джейн.

– Я б НІКОЛИ не змогла вiдшмагати дитину, – так само рiшуче мовила Енн. Я ЗОВСІМ не пiдтримую таке. Панна Стейсi нiколи нiкого з нас не шмагала, i в неi в класi був iдеальний порядок. А пан Фiлiпс постiйно шмагав, i його нiколи нiхто не слухав. Нi, якщо я не зможу обiйтися без рiзки, то менi не варто й пробувати вчителювати в школi. Є кращi способи пiдтримання порядку. Я спробую завоювати прихильнiсть своiх учнiв, i тодi вони ХОТІТИМУТЬ робити те, що я iм кажу.

– А якщо не вийде? – запитала практична Джейн.

– Я все одно iх не шмагатиму. Я впевнена, що з цього не вийде нiчого доброго. Ох, не шмагай своiх учнiв, люба Джейн, що б вони не робили!

– А що ти думаеш про це все, Гiлберте? – вимогливо поцiкавилась Джейн. – Тобi не здаеться, що деяких дiтей просто необхiдно час вiд часу шмагати?

– А тобi не здаеться, що це жорстоко, по-варварськи – шмагати дитину… БУДЬ-ЯКУ дитину? – вигукнула Енн, а ii обличчя аж почервонiло вiд завзятостi.

– Ну, – повiльно проказав Гiлберт, розриваючись мiж своiми справжнiми переконаннями й бажанням вiдповiдати iдеалам Енн, – обидвi думки заслуговують на iснування. Я не думаю, що дiтей треба шмагати ЧАСТО. Я гадаю, що зазвичай, як каже Енн, е кращi способи пiдтримання порядку й тiлесне покарання мае бути крайнiм заходом. Та з iншого боку, як каже Джейн, я вiрю, що трапляються й такi дiти, на яких не можна вплинути нiяким iншим чином i для яких шмагання вийде тiльки на краще. Тож моiм правилом буде тiлесне покарання як крайнiй захiд.

Як це зазвичай цiлком справедливо стаеться, Гiлберт, котрий намагався задовольнити обидвi сторони, у результатi не догодив нiкому. Джейн похитала головою:

– Я шмагатиму своiх учнiв, коли вони будуть неслухнянi. Це буде найшвидший i найлегший спосiб переконати iх слухатися.

Енн невдоволено зиркнула на Гiлберта.

– Я нiколи не шмагатиму дiтей, – рiшуче повторила вона. – Я впевнена, що це неправильно й непотрiбно.

– А уяви, що якийсь хлопчисько буде грубiянити тобi, коли ти скажеш йому щось зробити? – сказала Джейн.

– Я затримаю його пiсля урокiв i люб’язно, але водночас твердо, поговорю з ним, – вiдповiла Енн. – Кожна людина мае в собi зернятко добра, потрiбно тiльки його вiдшукати. Саме обов’язком вчителя е знайти й виростити його. Пам’ятаеш, саме це казав нам наш професор iз методики навчання в Королiвськiй вчительськiй семiнарii. Чи ти думаеш, що зможеш знайти це зернятко добра в дитинi, шмагаючи ii? Як казав професор Реннi, набагато важливiше позитивно впливати на дитину, анiж просто навчити ii читання, письма та арифметики.

– Але врахуй, що саме цi навички перевiряе в них iнспектор, i вiн не дасть тобi схвальний вiдгук, якщо учнi не вiдповiдатимуть його стандарту, – запротестувала Джейн.

– Краще завоювати любов учнiв, щоб вони, коли виростуть, згадували мене як ту, котра багато в чому iм допомогла, анiж просто побачити свое iм’я на дошцi пошани, – впевнено заперечила iй Енн.

– То ти взагалi не каратимеш учнiв, коли вони будуть погано себе поводити? – запитав Гiлберт.

– О, нi, гадаю, менi таки доведеться це робити, хоч я й знаю уже, як я ненавидiтиму цю справу. Але ж можна, наприклад, тримати iх у класi на перервi, ставити в куток або давати переписувати тексти.

– Припускаю, ти не каратимеш дiвчат, змушуючи iх сидiти за однiею партою з хлопцями? – лукаво мовила Джейн.

Гiлберт з Енн перезирнулись i якось по-дурному посмiхнулися. Колись Енну для покарання змусили сидiти з Гiлбертом, i наслiдки цього були гiркi.

– Що ж, час покаже, який спосiб виявиться найкращим, – по-фiлософськи мовила Джейн, коли вони прощалися. Енн пiшла назад до Зелених Дахiв Березовою Стежкою – тiнистим, шелестливим, сповненим пахощiв папоротi – через Долину Фiалок i повз Плакучу Вербу, де свiтло й темрява з’еднались у поцiлунку пiд ялинами, i вниз Стежкою Закоханих – мiсцями, яким вони з Дiаною ще давним-давно дали такi ймення. Вона йшла поволi, насолоджуючись солодкавими пахощами лiсiв та полiв i зоряними лiтнiми сутiнками й серйозно роздумуючи над новими обов’язками, якi iй доведеться взяти на себе завтра. Коли вона пiдiйшла до подвiр’я Зелених Дахiв, до неi крiзь вiдчинене вiкно на кухнi долинув гучний та рiшучий голос панi Лiнд.

«А ось i панi Лiнд, прийшла давати менi поради щодо завтрашнього дня, – подумала Енн, скорчивши гримасу, – але не думаю, що я зайду досередини. Їi поради для мене – наче перець: вони чудовi в незначних кiлькостях, але в тих дозах, в яких вона iх дае, – досить-таки нестерпнi. Я краще забiжу побалакати з паном Гаррiсоном.

Це вже не вперше, вiдтодi як сталася та пам’ятна пригода з джерсiйською коровою, Енн прибiгала потеревенити з паном Гаррiсоном. Вона вже кiлька разiв приходила до нього вечорами, i вони з паном Гаррiсоном вже стали дуже добрими друзями, хоча iнодi Енн i надокучала та вiдвертiсть, якою вiн так пишався. Джинджер досi ставився до неi пiдозрiливо i нiколи не забував саркастично привiтатися з нею, звучи ii «рудою вiтрогонкою». Пан Гаррiсон даремно намагався викорiнити цю звичку й кожного разу, коли з’являлася Енн, захоплено зривався з мiсця й вигукував: «Хай йому грець! Знову ця мила маленька дiвчинка» або щось не менш улесливе. Але Джинджер бачив цi хитрощi й ставився до них презирливо. Енн нiколи б не дiзналася, скiльки комплiментiв говорив на ii адресу пан Гаррiсон у неi за спиною. Вiн, звичайно, нiколи б не сказав цього iй у вiчi.

– Ну, я гадаю, ти щойно з лiсу? Багато рiзок на завтра приготувала? – таким було його привiтання, коли Енн пiднялася сходами на веранду.

– Насправдi нi, – обурено вiдказала Енн. Вона була чудовою мiшенню для кпинiв, адже завжди сприймала все аж надто серйозно. – У моiй школi нiколи не буде рiзок, пане Гаррiсон. Звiсно, в мене буде указка, але я буду використовувати ii ВИКЛЮЧНО для того, щоб на щось вказувати.

– Отож ти хочеш замiсть того лупцювати iх паском? Ну, я не знаю, але, мабуть, ти маеш рацiю. Удар рiзкою сильнiший, але вiд паска бiль тривае довше, це факт.

– Я не буду використовувати нiчого подiбного. Я не збираюся шмагати своiх учнiв.

– Хай йому грець! – зi щирим здивуванням вигукнув пан Гаррiсон. – Як же тодi ти плануеш наводити лад у класi?

– Я робитиму це своею любов’ю, пане Гаррiсон.

– Це не подiе, – мовив пан Гаррiсон, – зовсiм не подiе, Енн. Недарма кажуть: якщо пошкодуеш рiзки, то зiпсуеш дитину. Коли я ходив до школи, вчитель шмагав мене регулярно, кожного дня, бо казав, що коли я й не втрапляв у якусь халепу, то лише через те, що не встигав придумати, що б такого утнути.

– Вiдтодi, як ви сидiли за шкiльною партою, пане Гаррiсон, методи виховання змiнилися.

– Але людська вдача – нi. Запам’ятай собi моi слова, тобi не вдасться керувати тими дiтлахами, якщо не триматимеш напоготовi рiзку. Це просто неможливо.

– Ну, я все ж спершу спробую свiй спосiб, – вiдказала Енн, котра мала сильну волю й схильна була невiдступно стояти на своему.

– А ти, здаеться, досить уперта, – по-своему описав цю рису дiвчини пан Гаррiсон. – Гаразд, гаразд, побачимо. Одного дня, коли ти розiзлишся… а людям з таким волоссям, як у тебе, часто терпець уриваеться… ти забудеш усi своi добрi намiри й таки даси прочуханки комусь iз тих дiтисьок. У будь-якому разi, ти ще надто молода для того, щоб учителювати… надто молода й дитинна.

Пiсля усього, Енн тiеi ночi пiшла спати в досить похмурому настроi. Вона погано спала й за снiданком уранцi виглядала такою блiдою й зажуреною, що Марiлла стривожилась i наполягла на тому, щоб дiвчина випила горнятко пекучого iмбирного чаю. Енн терпляче сьорбала його, хоча й не могла зрозумiти, як iмбирний чай може iй допомогти. Якби ж то була якась чарiвна заварка, здатна додати iй вiку та досвiду, Енн випила б цiлу кварту такого чаю, навiть не клiпнувши.

– Марiлло, а що, як я не впораюся?

– Не думаю, що ти повнiстю провалиш цю справу в перший же день, а попереду буде ще багато днiв. – сказала Марiлла. – З тобою, Енн, бiда в тому, що ти будеш сподiватися, що зможеш навчити цих дiтей усього й одразу ж виправити усi iхнi вади, i якщо все не станеться саме так, ти вважатимеш, що не впоралася.




V. У ролi вчительки


Коли Енн того ранку прийшла до школи – вперше в життi вона пройшла Березовою Стежкою, зовсiм не помiчаючи усiеi краси довкола, – там було тихо й спокiйно. Попередниця Енн навчила дiтей, що тi до ii приходу мають уже сидiти на своiх мiсцях, тож, коли Енн зайшла до класу, ii зустрiли виструнченi ряди бадьорих личок з тямущими й допитливими очима. Вона почепила свiй капелюшок на вiшак i стала перед учнями, сподiваючись, що не здаеться iм такою наляканою й дурною, як почуваеться, i що вони не помiчають, як вона тремтить.

Минулого вечора вона просидiла майже до дванадцятоi вечора, складаючи промову, яку збиралася виголосити перед учнями з нагоди початку навчального року. Вона ретельно ii переглядала та вдосконалювала, а тодi вивчила напам’ять. Це була гарна промова з деякими дуже цiкавими iдеями, особливо про взаемодопомогу та щире прагнення до знань. Єдина бiда полягала в тому, що зараз вона не могла й слова пригадати.

Їй здавалося, що минув десь рiк – а насправдi близько десяти секунд – перш нiж вона тихенько проказала: «Вiзьмiть, будь ласка, своi молитовники» i, затримавши дихання, безсило впала в крiсло пiд шелест сторiнок i грюкiт парт. Поки дiти читали молитву, Енн угамувала свое хвилювання й оглянула купку маленьких паломникiв, яким належало пройти шлях до Царства Дорослих.

Вона, звiсно, добре знала бiльшiсть iз них. Їi однокласники завершили навчання минулого року, але всi решта, за винятком першокласникiв та десятьох новачкiв, що прибули до Ейвонлi, ходили до школи разом iз нею. Енн таемно почала вiдчувати бiльший iнтерес до тих десятьох новоприбулих дiтей, анiж до решти, у чиiх здiбностях вона вже досить добре орiентувалася. Безумовно, вони можуть виявитися такими ж посереднiми, як i решта, але з iншого боку, серед них таки МОЖЕ бути якийсь генiй. Ця думка викликала в Енн захват.

У кутi за партою сам-один сидiв Ентонi Пай. У нього було похмуре й непривiтне лице, i вiн вороже поглядав на Енн своiми чорними очима. Енн одразу ж постановила собi завоювати прихильнiсть цього хлопця i роззброiти цим родину Паiв.

В iншому кутi класу був ще один дивний хлопчина, вiн сидiв поруч з Артi Слоаном. Веселий на вигляд малий хлопчисько з кирпатим носом, веснянкуватим обличчям i великими, свiтлими, блакитними очима, облямованими майже бiлими вiями. Мабуть, це син Доннеллiв. А в iншому ряду, поруч iз Мерi Белл, сидiла схожа на нього дiвчина, можливо, його сестра. Енн подумала, яка ж це матiр вiдправила б дитину до школи в такому одязi, в який була вбрана ця дiвчинка. На нiй було вицвiле шовкове рожеве плаття з купою мережива, бруднi бiлi пантофельки й шовковi панчохи. Їi рудувате волосся було закручене в безлiч якихось дивних i неприродних завиткiв, поверх яких красувався бiльший за ii голову яскраво-рожевий бант. Хоча, дивлячись на неi, можна було подумати, що вона натомiсть дуже задоволена своiм виглядом.

Дрiбною блiдою дiвчинкою з гладкими й шовковистими пасмами каштанового волосся, що спадало iй на плечi, мала бути, як припустила собi Енн, Анетта Белл, чиi батьки ранiше жили в окрузi, яким опiкувалася ньюбридзька школа, але тепер, пiсля переiзду на п’ятдесят ярдiв на пiвнiч, належали до Ейвонлi. Трое блiдих як смерть дiвчат, котрi усi разом збилися на одному сидiннi, вже напевне були Коттонами. Так само не виникало сумнiвiв, що та маленька красуня з довгими каштановими кучерями й карими очима, яка кидала кокетливi погляди на Джека Гiллса, визираючи з-понад свого молитовника, – це Прiллi Роджерсон. Їi тато нещодавно одружився вдруге й привiз Прiллi додому, забравши ii вiд бабусi, котра мешкае в Графтонi. А от ким була та висока незграбна дiвчина в задньому ряду, яка, здавалося, мала надто багато рук i нiг, Енн нiяк не могла зрозумiти, i вже пiзнiше довiдалася, що ii звуть Барбара Шоу й що вона приiхала до Ейвонлi жити зi своею тiткою. Вона також дiзналася, що випадки, коли Барбарi вдавалося пройти помiж парт, не перечепившись за власнi або чиiсь ноги, були настiльки рiдкiснi, що ейвонлiйськi школярi записували такi вiдомостi на стiнi бiля ганку, щоб увiковiчити iх.

Та коли Енн зустрiлась очима з хлопцем за першою партою саме навпроти неi, ii раптом охопив дивний трепет – так, наче вона щойно знайшла свого генiя. Вона розумiла, що це мав бути не хто iнший, як Пол Ірвiнг, i що панi Лiнд врештi мала рацiю, коли передбачала, що вiн буде несхожим на ейвонлiйських дiтей. Ба бiльше, Енн усвiдомлювала, що вiн вiдрiзнявся вiд усiх дiтей, де б вони не мешкали, i що в ньому крилася душа, тонко спорiднена з ii власною, котра зараз дивилася на неi крiзь надзвичайно темнi голубi очi, що так пильно за нею спостерiгали.

Вона знала, що Половi мае бути десять рокiв, але вiн виглядав не бiльше, нiж на вiсiм. У нього було наймилiше личко з тих, якi вона коли-небудь зустрiчала в дiтей – з надзвичайно делiкатними й вишуканими рисами, обрамлене ореолом каштанових кучерiв. У нього були повнi темно-червонi губи, якi лише ледь-ледь торкались одна одноi й вигиналися чiтко окресленими кутиками до ямочок на щоках. Вигляд у нього був серйозний, похмурий та замислений – такий, наче духом вiн був набагато старший за тiло. Та коли Енн м’яко всмiхнулася до нього, цей вираз умить зник, поступившись мiсцем раптовiй усмiшцi у вiдповiдь, яка, здавалося, осяяла все його ество – так, нiби якесь полум’я розгорiлося всерединi нього, освiтлюючи його зсередини з голови до п’ят. Але найкраще було те, що ця усмiшка була мимовiльною й зародилася не вiд якогось зусилля чи причини, що надiйшли ззовнi, а виникла просто як вiддзеркалення внутрiшнього «я» – такого на рiдкiсть приемного та люб’язного. Швидко обмiнявшись усмiшками, Енн та Пол заприятелювали навiки, ще перш нiж встигли перемовитися бодай словом.

День минув, неначе увi снi. Згодом Енн нiяк не могла чiтко його вiдтворити. Здавалося майже, що то не вона тодi навчала дiтей, а хтось iнший. Вона чула, як вiдбувалися уроки, лiчила разом з учнями й роздавала домашнi завдання якось механiчно. Дiти поводилися досить добре; сталося тiльки два iнциденти. Морлi Ендрюса спiймали на тому, як вiн ганяв двiйко цвiркунiв у проходi мiж партами. Енн змусила його годину стояти на пiдвищеннi бiля дошки й – що стало для Морлi набагато бiльшим горем – конфiскувала його цвiркунiв. Вона посадила iх у коробку й на шляху зi школи випустила iх на волю в Долинi Фiалок, проте Морлi був переконаний – як тодi, так i згодом – що вона тримала iх у себе вдома для власних розваг.

Іншим порушником дисциплiни став Ентонi Пай, який вилив залишки води зi своеi пляшки для миття грифельноi дошки за комiр Аврелii Клей. Енн затримала Ентонi в класi на перервi й поговорила з ним про те, якоi поведiнки очiкують вiд джентльмена, нагадуючи, що джентльмени нiколи не ллють воду дiвчатам за комiр. Вона також сказала, що хотiла б, щоб усi ii пiдопiчнi стали джентльменами. Ця ii маленька лекцiя була дуже милою i зворушливою, але, на жаль, на Ентонi це зовсiм не подiяло. Вiн слухав ii мовчки, з незмiнно похмурим виразом обличчя, а тодi зневажливо присвиснув, виходячи з класу. Енн зiтхнула, а тодi втiшила себе, адже пам’ятала, що завоювати любов Пая, як i будiвництво Рима, було справою не одного дня. Хоча насправдi сумнiвно було, що в когось iз Паiв е хоч якiсь залишки любовi, якi можна завойовувати, та Енн сподiвалася на краще для Ентонi, з котрого, здавалося, ще може вийти досить милий хлопець, якщо комусь вдасться розвiяти його незмiнну маску похмуростi.

Коли уроки закiнчились i дiти розiйшлися, Енн стомлено опустилась у крiсло. У неi болiла голова, i вона почувалася дуже пригнiченою та зневiреною. Хоча реальних причин для того, щоб зневiрюватися, i не було, оскiльки нiчого жахливого не трапилося, та Енн дуже втомилась i iй здавалося, що вона нiколи не зможе полюбити вчителювання. А як жахливо буде, якщо доводитиметься робити те, що тобi не подобаеться, кожного дня впродовж… ну, скажiмо, десь сорока рокiв. Енн вагалася, чи розплакатися iй тут i тепер, чи дочекатися приходу додому й зробити це в затишку своеi бiлоснiжноi кiмнати. Не встигла вона прийняти рiшення, аж раптом десь вiд ганку долинув стукiт пiдборiв вперемiш iз шурхотом шовкових спiдниць, i ось навпроти Енн уже стояла якась ледi, зовнiшнiй вигляд якоi змусив ii згадати нещодавнi нарiкання пана Гаррiсона стосовно однiеi надто екстравагантно вдягненоi жiнки, котру вiн бачив у магазинi в Шарлоттаунi: «Вона мала вигляд чогось середнього мiж модною картинкою з глянцевого журналу та нiчним кошмаром».

Новоприбула була вбрана в пишну лiтню блiдо-голубу шовкову сукню з буфами, оборками й рюшами всюди, де тiльки можна цi буфи, оборки та рюшi причепити. На головi в неi красувався велетенський бiлий шифоновий капелюх, обшитий трьома довгими, але тонкими страусовими перами. Рожева шифонова вуаль, густо всiяна великими чорними кружечками, воланом спадала з крис капелюха iй на плечi й розвiвалася позаду, наче вимпел. На нiй було стiльки ювелiрних прикрас, скiльки лиш можна вмiстити на однiй невеличкiй жiночцi, а навколо витав надзвичайно сильний запах парфумiв.

– Я панi ДонНЕЛЛ, – оголосила ця проява, – i я прийшла сюди, щоб повiдомити вам про що менi розповiла Клариса-Ельмiра, коли повернулася додому сьогоднi по обiдi. Це мене СТРАШЕННО обурило.

– Вибачте, – затинаючись, промовила Енн, безрезультатно намагаючись згадати, що ж таке могло трапитися вранцi з дiтьми Доннеллiв.

– Клариса-Ельмiра розповiла менi, що ви вимовляли наше прiзвище як «ДОНнелл». Що ж, панно Ширлi, правильно вимовляти «ДонНЕЛЛ» – з наголосом на останньому складi. Сподiваюся, ви запам’ятаете це на майбутне.

– Я спробую, – видихнула Енн, ледь стримуючи непереборне бажання розсмiятися. – З досвiду знаю, як це неприемно, коли, наприклад, ваше iм’я неправильно пишуть, тож припускаю, що, коли його й вимовлять не так, як треба, це ще гiрше.

– Саме так. А ще Клариса-Ельмiра сказала, що ви називаете мого сина Джейкобом.

– Але ж вiн сказав менi, що його так звуть, – запротестувала Енн.

– Може, цього й слiд було очiкувати, – сказала панi Доннелл тоном, який означав, що нiчого й шукати в дiтях якоiсь вдячностi в часи такоi розбещеностi та вседозволеностi. – У цього хлопчиська такi плебейськi смаки, панно Ширлi. Коли вiн народився, я хотiла назвати його Сен-Клером – це iм’я звучить так аристократично, правда ж? Але його батько наполiг на тому, що його треба назвати Джейкобом, на честь дядечка. Я скорилася, бо дядечко Джейкоб був старим багатим холостяком. І що ви думаете, панно Ширлi? Коли нашому невинному хлопчику було п’ять, дядечко Джейкоб взяв та й одружився, i тепер у нього е трое власних синiв. Чи ви коли-небудь чули про таку невдячнiсть? У ту ж мить, коли нам прийшло запрошення на весiлля – а йому таки вистачило зухвалостi надiслати нам те запрошення, панно Ширлi, – я сказала: «Бiльше тут не буде нiяких Джейкобiв, з мене досить». З того дня я почала називати сина Сен-Клером, тож i вам, я наполягаю, слiд кликати його Сен-Клером. Його батько вперто продовжуе називати його Джейкобом, та й сам хлопець з якихось незбагненних причин надае перевагу цьому вульгарному iменi. Та вiн Сен-Клер, i Сен-Клером залишиться. Ви ж будете такi люб’язнi запам’ятати це, панно Ширлi, правда ж? СПАСИБІ вам! Як я й казала Кларисi-Ельмiрi, я була впевнена, що це просто непорозумiння i що моi слова все вам прояснять. Доннелл – наголос на останнiй склад… i Сен-Клер – в жодному разi не Джейкоб. Ви пам’ятатимете? СПАСИБІ вам!

Коли панi ДонНЕЛЛ полетiла геть, Енн зачинила школу й пiшла додому. Бiля пiднiжжя пагорба, на Березовiй Стежцi, вона зустрiла Пола Ірвiнга. Вiн простягнув iй букетик маленьких диких орхiдей, котрi ейвонлiйськi дiти звуть «рисовими лiлеями».

– Вiзьмiть, будь ласка, вчителько. Я знайшов iх на полi пана Райта, – сором’язливо сказав вiн, – i повернувся, щоб подарувати iх вам, тому що подумав, що ви – з тих ледi, котрим вони б сподобалися, i ще тому…, – вiн звiв до неi своi красивi великi очi, – тому що ви менi подобаетеся, вчителько.

– О, любий, – сказала Енн, приймаючи запашнi квiти. Так, неначе слова Пола були якимось магiчним заклинанням, вона вмить вiдчула, як ii дух звiльнився вiд зневiри й утоми, а надiя сповнила серце, витаючи в ньому, як танцюючий фонтан. Вона легко й безтурботно пройшла Березову Стежку, насолоджуючись, наче якимось благословенням, солодкавими пахощами своiх орхiдей.

– Ну, як усе пройшло? – поцiкавилася Марiлла.

– Запитай мене через мiсяць, i тодi, можливо, я й зможу вiдповiсти. А зараз нi… Я й сама не знаю, нiяк не можу зрозумiти. Почуваюся так, нiби всi моi думки хтось перемiшав так, що вони стали густими й каламутними. Єдине досягнення на сьогоднi, в якому я упевнена, – це те, що я навчила КлiффiРайта розрiзняти лiтеру «А». Ранiше вiн не знав, як вона виглядае. Хiба ж це не хороший початок, коли допомагаеш якiйсь душi ступити на стежку, котра може привести ii до Шекспiра чи «Втраченого раю»?

Пiзнiше прийшла панi Лiнд, щоб ще бiльше заохотити Енн. Ця добра ледi зупиняла школярiв бiля ворiт свого дому й розпитувала, чи iм сподобалася нова вчителька.

– І всi вони сказали, що ти була чудова, Енн, – усi, окрiм хiба що Ентонi Пая. Мушу визнати, йому ти не сподобалася. Вiн сказав, що в тобi «немае нiчого доброго, як i в рештi дiвчат-вчительок». Вiн просто злiплений з того ж тiста, що й усi Паi. Але не зважай на це.

– Я й не зважатиму, – спокiйно вiдповiла Енн, – а ще я збираюся зробити так, щоб Ентонi Пай мене полюбив. Терпiння i доброта точно допоможуть менi завоювати його прихильнiсть.

– Ну, з Паями нiколи не можна бути певною, – обережно мовила панi Рейчел. – Вони – як сни, якi часто означають протилежне. А щодо тiеi панi ДонНЕЛЛ, можу запевнити, я ii так звати не бути. Прiзвище iхне – ДОНнелли, i так було завжди. Та жiнка просто божевiльна, ось що я скажу. У неi е мопс, котрого вона зве Квiннi, i вiн iсть за одним столом з усiею сiм’ею, поiдае наiдки з порцелянових тарiлок! На ii мiсцi я боялася б осуду. Томас каже, що чоловiк ii – тямущий i працьовитий, хоча й не виявив достатньо кмiтливостi, коли обирав собi дружину, ось що.




VI. Усi можливi типи чоловiкiв… та жiнок


Був серпневий день на пагорбах Острова Принца Едварда; над пiщаними дюнами з боку моря вiяв свiжий вiтерець; а помiж пагорбiв простягалася довга червонувата дорога, що петляла серед полiв та лiсiв, то огинаючи густий смерековий перелiсок, то проходячи через насадження молодих кленiв, помiж яких внизу виднiлися великi перистi листки папоротей, то спускаючись у виярок, де вона спалахувала помiж деревами червонявим струмком, а тодi знову ховалася в лiсi, то грiючись у променях сонця помiж золотушниками й димчасто-блакитними айстрами; повiтря повнилося спiвом безлiчi цвiркунiв, цих маленьких щасливих мешканцiв лiтнiх пагорбiв; вгодований гнiдий понi тюпав собi вздовж дороги; а позаду iхало двое дiвчат, сповнених простоi, безцiнноi радостi молодостi й життя.

– Ох, Дiано, сьогоднi такий блаженний день, правда? – зiтхнула вiд чистого щастя Енн. – У повiтрi витають якiсь чари. Ти тiльки глянь натой багрянець в чашi долини зi збiжжям, Дiано! І ось, вдихни запах живицi! Вiн долинае з того маленького сонячного виярка, де пан Ібен Райт пиляе стовпи для паркана. Проживати такий день – це просто блаженство, але вдихати пахощi живицi – наче бути на небесах. Це наче на двi третини Вордсворт i на одну третину – Енн Ширлi. Хоча, напевно, малоймовiрно, щоб в раю була живиця, правда ж? Та менi здаеться, що небеса не були б iдеальними, якби не можна було вдихнути трохи цього аромату, йдучи райським лiсом. Можливо, вiн там буде, але без смертi. Так, думаю, що так i буде. Цi неймовiрнi пахощi мають бути не чим iншим, як душами ялин… а на небесах, звiсно ж, будуть лише самi душi.

– Дерева не мають душi, – сказала практична Дiана, – хоча живиця, без сумнiву, пахне надзвичайно. Колись я зроблю собi подушечку й наповню ii хвоею з ялини. Раджу тобi, Енн, теж зробити собi таку.

– Так, мабуть, я й справдi таку зроблю… i використовуватиму ii для спання. Тодi менi точно снитиметься, що я якась дрiада або лiсова нiмфа. Але саме в цю мить я вдовольнюся тим, щоб бути Енн Ширлi, ейвонлiйською вчителькою, яка iде собi дорогою в такий свiтлий та приемний день.

– Сьогоднi таки чудовий день, але в нас е анiтрохи не чудове завдання, – зiтхнула Дiана. – Чому, на Бога, ти запропонувала збирати пожертви на цiй вулицi? Саме тут мешкають чи не всi ейвонлiйськi диваки, i до нас, певно, ставитимуться так, наче ми просимо грошей для себе. Цей шлях найгiрший з усiх.

– Саме тому я його й обрала. Звiсно ж, Гiлберт iз Фредом пiшли б цiею дорогою, якби ми iх попросили. Але розумiеш, Дiано, я почуваюся вiдповiдальною за ТУСЕ, адже це я першою запропонувала його створити, тож, здаеться менi, це саме я маю брати на себе найбiльш неприемнi справи. Вибач, що й тебе в це втягнула, але тобi й слова не доведеться казати до тих дивакiв. Говорити буду я… Як сказала б панi Лiнд, у мене якраз язик пiдвiшений для таких розмов. Панi Лiнд не знае, чи пiдтримувати нашу органiзацiю, чи нi. Вона схильна пiдтримувати ii, коли згадуе, що пан та панi Аллани прихильно ставляться до цiеi iдеi, але факт того, що першi товариства з удосконалення селищ зародилися в Штатах, грае не на нашу користь. Вона вагаеться, i лише успiх покаже панi Лiнд, що наша iдея гiдна схвалення. Прiсцилла збираеться пiдготувати доповiдь до наступних зборiв товариства, i я сподiваюся, що в неi вийде щось путне, адже ii тiтонька – така талановита письменниця, тож цей дар мае бути у неi в кровi. Нiколи не забуду того захвату, який я вiдчула, коли дiзналася, що панi Шарлотта Морган – це Прiсциллина тiтонька. Менi здалося, що це так чудово – бути подругою дiвчини, чия тiтонька написала «Днi в Еджвудi» та «Сад трояндових бутонiв».

– А де живе панi Морган?

– У Торонто. Прiсцилла каже, що вона наступного лiта збираеться навiдатися на Острiв i, якщо вийде, вона влаштуе так, щоб ми з нею зустрiлися. Звучить надто добре, щоб бути правдою, але так приемно уявляти собi це перед сном.

Створення Товариства з удосконалення селища Ейвонлi таки вiдбулося. Гiлберт Блайт став президентом Товариства, Фред Райт – вiцепрезидентом, Енн Ширлi – секретарем, а Дiана Баррi – скарбником. «Вдосконалювачi», як iх одразу ж охрестили, мали збиратися раз на два тижнiв домi когось iз членiв Товариства. Вони визнали, що до кiнця року не можуть очiкувати значних удосконалень, але постановили собi планувати кампанiю на прийдешне лiто, збирати й обговорювати рiзнi iдеi, писати й читати доповiдi та, як сказала Енн, виховувати громадськi настроi.

Звiсно, члени Товариства зiткнулися й з деяким несхваленням, а також – через що вони переймалися значно бiльше – iз насмiшками. Пан Елiша Райт, мовляв, говорив, що Товариству бiльше б пасувала назва «Клуб залицяльникiв». Панi Хайрем Слоан заявляла, що чула, начебто вдосконалювачi збираються розрити землю на узбiччях усiх дорiг i висадити там геранii. Пан Лiвай Болтер попередив своiх сусiдiв про те, що вдосконалювачi наполягатимуть на тому, щоб усi вони зносили своi будинки й зводили iх наново вiдповiдно до планiв, схвалених Товариством. Пан Джеймс Спенсер поцiкавився, чи не були б вони такими люб’язними зробити пагорб, на якому стоiть церква, трохи нижчим. Ібен Райт сказав Енн, що хотiв би, аби вдосконалювачi змусили старого Джошуа Слоана брити своi бакенбарди. Пан Лоуренс Белл заявив, що може побiлити свiй хлiв, якщо вони того захочуть, але вiшати мереживнi фiранки на вiкна у стайнi НЕ збираеться. Пан Мейджор Спенсер натомiсть запитав у Клiфтона Слоана, одного iз вдосконалювачiв, котрий возив молоко на сирну фабрику в Кармодi, чи це правда, що до наступного лiта всi мають вручну розмалювати своi вiдра для молока й накривати iх вишитими серветками.

Незважаючи на це – чи, можливо, оскiльки така вже людська природа, – через це, члени товариства хоробро взялися за те едине вдосконалення, яке сподiвалися втiлити в життя вже цiеi осенi. На другому зiбраннi, у вiтальнi дому Баррi, Олiвер Слоан запропонував розпочати збiр грошей для того, щоб вiдремонтувати черепицю на даху будiвлi клубу й перефарбувати його. Джулiя Белл пiдтримала його, хоча й мала неприемне вiдчуття, що вона робить те, що не зовсiм личить справжнiй ледi. Гiлберт винiс iдею на голосування, вона була одноголосно схвалена, i Енн поважно записала ii до протоколу. Наступною справою на порядку денному було призначення комiтету, тож Гертi Пай, котра була сповнена рiшучостi не дати Джулii Белл здобути всi лаври, смiливо запропонувала висунути на посаду голови даного комiтету панну Джейн Ендрюс. Цю пропозицiю також було належним чином пiдтримано й проголосовано за неi, i Джейн, вiддячивши за свое призначення, обрала Гертi членом комiтету, разом iз Гiлбертом, Енн, Дiаною та Фредом Райтом. На приватному засiданнi члени комiтету розподiлили своi обов’язки: Енн та Дiанi доручили збирати пожертви на ньюбридзькiй дорозi, Гiлбертовi та Фреду – на дорозi, що веде до Вайт Сендс, а Джейн та Гертi взяли на себе дорогу на Кармодi.

– Усе тому, – пояснював Гiлберт Енн, поки вони йшли додому через Лiс Привидiв, – що уздовж тiеi дороги живуть усi Паi, а вони не пожертвують анi цента, якщо тiльки про це не попросить хтось iз iхньоi родини.

Наступноi суботи Енн та Дiана взялись за свое завдання. Вони доiхали до кiнця дороги й почали збiр пожертвувань, просуваючись у бiк дому, починаючи вiд дiвчат Ендрюс.

– Якщо ми застанемо лише Кетрiн, то, може, щось та й отримаемо, – сказала Дiана, – але якщо там буде й Елайза, то нi.

Елайза, однак, таки була вдома, ще й була навiть похмурiшою, нiж завжди. Панна Елайза була однiею з тих людей, котрi створюють враження, наче життя – це насправдi пелена слiз, а усмiшка, не кажучи вже про смiх, – лише до непристойностi даремна трата нервовоi енергii. Дiвчата Ендрюс залишалися «дiвчатами» вже п’ятдесят з лишком рокiв i, ймовiрно, ними й залишаться до кiнця свого земного шляху. Кетрiн, кажуть, ще не до кiнця втратила надiю, та Елайза, яка з народження була песимiсткою, тiеi надii нiколи й не мала. Вони жили в маленькому брунатному будиночку, що стояв у сонячному куточку, притулившись до букових лiсiв Марка Ендрюса. Елайза скаржилася, що влiтку тут було страшенно гаряче, а от Кетрiн зазвичай радiла з того, що взимку тут було тепло й приемно.

Елайза шила ковдру з клаптикiв i робила це не тому, що iм потрiбна була така ковдра, а просто як протест проти легковажних мережив, якi плела Кетрiн. Поки дiвчата розповiдали про свое доручення, Елайза слухала iх похмуро, а Кетрiн – з усмiшкою. Щоразу, коли Кетрiн ловила на собi погляд Елайзи, то намагалася приховати усмiшку, вiдчуваючи провину й нiяковiсть, але вже наступноi митi ii вуста знову розпливались в усмiшцi.

– Якби в мене були зайвi грошi, якi б я не знала, куди витратити, – похмуро сказала Елайза, – тодi я б, мабуть, спалила iх i тiшилася б собi, споглядаючи, як вони горять, але не дала б iх на той клуб, анi цента. Вiд нього жодноi користi для селища… це просто мiсце, де молодь може зiбратися для розваг у той час, коли вони всi б уже мали бути вдома у своiх лiжках.

– О, Елайзо, але ж молодь може хоч трохи розважатися, – запротестувала Кетрiн.

– Не бачу в цьому необхiдностi. Кетрiн Ендрюс, ми не вешталися по клубах та подiбних мiсцях, коли були молодими. Цей свiт з кожним днем стае все гiршим.

– А я думаю, що вiн тiльки кращае, – рiшуче вiдказала Кетрiн.

– Це ТИ так думаеш! – голос панни Елайзи виражав глибоке презирство. – Йдеться не про те, що ти ДУМАЄШ, Кетрiн Ендрюс. Факти е фактами.

– Що ж, я завжди люблю знаходити в усьому щось хороше, Елайзо.

– Тут немае нiчого хорошого.

– О, насправдi е! – вигукнула Енн, котра не могла мовчки стерпiти таку ересь. – Адже ж у життi завжди стiльки хорошого, панно Ендрюс. Свiт насправдi просто прекрасний!

– Ти б не була такоi високоi думки про цей свiт, якби пожила на ньому так довго, як я, – кисло вiдказала у вiдповiдь панна Елайза, – а ще в тебе не було б стiльки ентузiазму щодо його вдосконалення. А як там твоя мати, Дiано? Боже, вона так постарiла. Виглядае страшенно втомленою. Енн, а скiльки мине часу, доки Марiлла повнiстю ослiпне?

– На думку лiкарiв, ii зiр не погiршиться, якщо вона буде дуже обережна, – затинаючись, промовила Енн.

Елайза похитала головою.

– Лiкарi завжди таке кажуть, просто щоб пiдбадьорити. На ii мiсцi я б сильно на це не сподiвалася. Краще готуватися до найгiршого.

– Та хiба не треба нам готуватися також i до найкращого? – благальна вигукнула Енн. – Воно так само ймовiрне, як i найгiрше.

– З мого досвiду – нi, а в мене його п’ятдесят сiм рокiв порiвняно з твоiми шiстнадцятьма, – вiдповiла Елайза. – То ви вже йдете? Що ж, сподiваюся, що це ваше нове товариство зможе перешкодити Ейвонлi опуститися ще нижче, хоча я й не маю багато надii на це.

Вiдчуваючи велике полегшення, Енн та Дiана змогли нарештi вибратись iз будинку й поiхали далi так швидко, як тiльки мiг iх везти маленький вгодований понi. Коли вони iхали повз буковий лiс, то побачили, що через пасовище пана Ендрюса до них, махаючи рукою, наближаеться якась пухкенька фiгурка. То була Кетрiн Ендрюс, i вона була така задихана, що ледве могла говорити, а лиш вклала Енн в руку два четвертаки.

– Це мiй внесок у фарбування клубу, – хапаючи ротом повiтря, сказала вона. – Хотiла б дати вам долар, та не насмiлилася взяти бiльше з грошей на яйця, адже тодi Елайза б про все довiдалася. Мене справдi цiкавить ваше Товариство, i я вiрю, що ви зробите багато добра. Я оптимiстка. МУШУ нею бути, живучи з Елайзою. Мушу бiгти назад, перш нiж вона помiтить, що мене немае… вона думае, що я годую курей. Сподiваюся, вам пощастить зi збором пожертв, i не засмучуйтеся через те, що сказала Елайза. Свiт таки СТАЄ кращим… точно стае.

Наступним був дiм Денiела Блера.

– Тепер усе залежить вiд того, вдома його дружина, чи нi, – сказала Дiана, коли вони iхали, пiдстрибуючи, вибоiстою дорогою. – Якщо так, ми не отримаемо нi цента. Усi кажуть, що Ден Блер не зважуеться навiть пiдстригтися, не спитавши ii дозволу, i зрозумiло, що вона, м’яко кажучи, дуже скупа. Вона каже, що мусить спершу бути скупою, а тодi щедрою. Кале панi Лiнд каже, що те «спершу» в неi таке довге, що щедростi вiд неi годi дочекатися.

Того вечора Енн розповiла про iхнi пригоди в домi Блера Марiллi.

– Ми припнули коня, а тодi постукали в кухоннi дверi. Нiхто не пiдiйшов, але дверi були вiдчиненi, тож ми чули, що в коморi хтось був i той хтось страшенно лаявся. Ми не могли розiбрати слiв, але Дiана каже, що лайку впiзнае навiть по iнтонацii. Я не могла повiрити, що це був пан Блер, адже вiн завжди такий тихий i лагiдний. Та принаймнi тут його добряче вивели з себе, бо, Марiлло, коли той бiдолаха пiдiйшов до дверей, вiн був червоний, як буряк, пiт горохом котився йому з лиця, а вдягнутий вiн був в один з тих великих картатих фартухiв його дружини. «Не можу зняти з себе цю бiсову штуку, – сказав вiн, – бо стрiчки зав’язались у мiцний вузол i я не можу iх розiрвати, тож маете мене вибачити, ледi». Ми сказали, щоб вiн на це не зважав, а тодi зайшли досередини й присiли. Пан Блер присiв поруч. Вiн перекрутив свiй фартух на спину й закотив його, але виглядав таким присоромленим i стурбованим, що менi було його шкода, а Дiана побоювалася, що то був зовсiм невдалий час для нашого вiзиту. «О, нi, що ви, – вiдказав пан Блер, намагаючись вичавити з себе усмiшку – ти ж знаеш, який вiн завжди ввiчливий, – Я трохи зайнятий… збираюся пекти пирiг. Моя дружина сьогоднi отримала телеграму про те, що ii сестра з Монреаля приiде ввечерi, тож вона пiшла зустрiти ii з потяга й розпорядилася, щоб я зробив пирiг до чаю. Вона написала менi рецепт i пояснила, що робити, але я вже встиг забути начисто половину ii вказiвок. А ще там сказано: «приправи за смаком». Що це означае? Як це можна зрозумiти? Що, як у мене смак не такий, як в iнших людей? Чи достатньо буде столовоi ложки ванiлi для невеликого листового пирога?»

– Менi як нiколи шкода було бiдолашного чоловiка. Здавалося, вiн зовсiм не у своiй тарiлцi. Я чула про пiдкаблучникiв, та зараз, здавалося, я побачила одного з них на власнi очi. У мене вже крутилися на язику слова: «Пане Блер, якщо ви зробите пожертву, я сама приготую для вас пирiг». Але раптово я подумала, що це буде якось не по-сусiдськи укладати такi угоди з ближнiм, котрий перебувае в бiдi. Тож я запропонувала йому зробити пирiг, не ставлячи жодних умов. Вiн одразу ж вхопився за мою пропозицiю. Сказав, що ще до одруження добре навчився власноруч випiкати хлiб, але боявся, що приготування пирога стане для нього заскладним завданням, а ще дуже не хотiв засмучувати дружину. Вiн дав менi iнший фартух, Дiана тим часом розбила яйця, а я замiсила тiсто. Пан Блер бiгав коло нас i подавав iнгредiенти. Вiн зовсiм забув про свiй фартух, i, коли бiгав, той розвiвався позаду нього. Дiана сказала, що тодi думала, що помре зi смiху, спостерiгаючи за таким видовищем. Пан Блер сказав, що спекти пирiг зможе самотужки – це для нього справа звична – а тодi ми розповiли про клуб, i вiн дав нам чотири долари. Тож, як бачиш, ми одержали винагороду за працю. Та навiть якби вiн не дав нам анi цента, менi здаеться, що ми вчинили справдi по-християнськи, допомiгши йому з пирогом.

Наступною зупинкою був дiм Теодори Вайт. Анi Енн, нi Дiана тут ще не бували, та й вони не були дуже близько знайомi з панi Теодорою, котра не вирiзнялася гостиннiстю. Заходити iм iз парадного входу чи нi? Поки вони пошепки про це радилися, у парадних дверях з купою газет в руках з’явилася панi Теодора. Вона почала складати газети одну за одною спочатку на ганку, тодi на сходах i далi по стежцi, аж до мiсця, де стояли ii спантеличенi гостi.

– Чи не могли б ви, якщо ваша ласка, ретельно витерти ноги на травi, а тодi йти, ступаючи по цих газетах? – схвильовано спитала вона. – Я щойно пiдмела весь будинок i не можу дозволити, щоб туди знову потрапила пилюка. А стежка пiсля вчорашнього дощу вся в болотi.

– Навiть не думай смiятися, – пошепки застерегла Енн, маршируючи по газетах. – І благаю тебе, Дiано, не дивися на мене, хай що там вона казатиме, iнакше я не зможу залишатися серйозною.

Газети були розкладенi й далi, через увесь передпокiй i аж до строгоi, iдеально чистоi вiтальнi. Енн та Дiана обережно сiли на найближчi крiсла й розповiли про свое доручення. Панi Вайт чемно iх вислухала, лише двiчi перебивши: один раз, щоб вигнати заповзятливу муху, а iнший – щоб пiдiбрати якусь дрiбну травинку, що впала на килим з сукнi Енн. Енн почувалася страшенно винною, але панi Вайт велiла записати за нею пожертву у два долари, якi вона одразу ж iм i вiддала – «щоб ми не приходили за ними ще раз», – сказала Дiана. коли вони вийшли надвiр. Перш нiж вони встигли вiдв’язати свого понi, панi Вайт уже встигла зiбрати всi газети, а виiжджаючи з подвiр’я, вони бачили, як вона вже старанно замiтае в передпокоi.

– Я завжди чула, що панi Теодора Вайт – найбiльш охайна жiнка в цiлому свiтi, i тепер я в це вiрю, – сказала Дiана, даючи волю своему тамованому смiху, як тiльки з’явилася нагода.

– Я рада, що в неi немае дiтей. – урочисто заявила Енн. – Бо якби мала, iм би велося нестерпно тяжко.

Коли вони прийшли до Спенсерiв, панi Ізабелла змусила iх почуватися нещасними, адже наговорила багато неприемного про всiх ейвонлiйцiв. Пан Томас Болтер вiдмовився жертвувати бодай що-небудь оскiльки клуб, споруджений двадцять рокiв тому, збудували не там, де вiн рекомендував. Панi Естер Белл, котра була iконою хорошого здоров’я, десь пiв години в деталях розповiдала iм про всi своi болячки, а тодi з сумом дала iм п’ятдесят центiв, кажучи, що в цей час наступного року вона вже не зможе цього зробити… нi, вона вже буде в могилi.

Проте найгiрше iх прийняли в домi Саймона Флетчера. Коли вони заiхали у двiр, то побачили два обличчя, що пильно спостерiгали з ними з ганку через вiкно. Та хоча вони стукали у дверi й терпляче та наполегливо чекали, нiхто так i не пiдiйшов до дверей. Роздратованi й обуренi дiвчата врештi поiхали геть вiд Саймона Флетчера. Навiть Енн зiзналася, що починае вiдчувати зневiру. Проте незабаром напрям течii змiнився. Вони проiхали кiлька садиб Слоанiв, де одержали чималi пожертви, i вiдтодi аж до самого завершення iм щастило, хiба лише iнодi доводилося зiткнутись iз неприязним ставленням. Останнiм мiсце, де iм довелося побувати, був дiм Роберта Дiксона, розташований бiля моста через ставок. Там вони залишилися на чай, хоча й були вже майже вдома, та не хотiли образити панi Дiксон, в якоi була репутацiя дуже «чутливоi» жiнки.

Поки вони були там, до них зайшла старенька панi Вайт.

– Я щойно була в Лоренсо, – оголосила вона. – Вiн у цю хвилину – найщасливiший чоловiк на все Ейвонлi. Що ви собi думаете? У них щойно народився хлопчик… а пiсля семи дiвчат то неабияка подiя, скажу я вам.

Енн слухала, нашорошивши вуха, а коли вони вже iхали геть, сказала:

– Я iду прямо до Лоренсо Вайта.

– Але ж вiн живе на тiй дорозi, що веде до Вайт Сендс i iхати туди дуже далеко, – запротестувала Дiана. – Гiлберт i Фред зайдуть до нього.

– Вони не прийдуть туди аж до наступноi суботи, а тодi буде вже надто пiзно, – рiшуче заперечила Енн. – Лоренсо Вайт – страшенно непривiтний чоловiк, але в цю мить вiн зробить пожертву на БУДЬ-ЩО. Ми не можемо втратити таку чудову нагоду, Дiано.

Результат виправдав очiкування Енн. Пан Вайт зустрiв iх на подвiр’i, сяючи, наче сонце в великодню недiлю. Коли Енн попросила його про пожертву, вiн охоче погодився.

– Звiсно, звiсно. Запишiть вiд мене на долар бiльше вiд найбiльшоi пожертви, яку ви отримали.

– Виходить п’ять доларiв… пан Денiел Блер дав чотири, – дещо налякано сказала Енн. Але Лоренсо вiд свого слова не вiдступив.

– П’ять – то п’ять. Ось i грошi. А тепер я хочу, щоб ви зайшли в дiм. Там е дещо, що варто побачити… дещо, що поки бачило зовсiм небагато людей. Просто заходьте i скажете, що ВИ про це думаете.

– Що ми скажемо, якщо дитина буде негарна? – з тривогою в голосi прошепотiла Дiана, поки вони йшли слiдом за схвильованим Лоренсо до будинку.

– О, ми точно знайдемо, що ще хорошого можна сказати, – безтурботно вiдповiла Енн. – Коли йдеться про дитину, завжди спадае на думку щось приемне.

Однак дитина таки БУЛА гарненькою, а пан Вайт вирiшив, що його п’ятидоларова пожертва вартувала такого щирого захоплення, яке виявили дiвчата щодо пухкенького новонародженого дитяти. Та це був перший, останнiй i единий раз, коли Лоренсо Вайт давав на що-небудь пожертву.

Енн, хоч яка була втомлена, зробила ще одне зусилля на благо громади цього вечора, пробравшись через поля до пана Гаррiсона, щоб поцiкавитися, чи не пожертвуе i вiн щось для клубу. Пан Гаррiсон, як завжди, курив собi люльку на верандi, а поруч нього сидiв Джинджер. Строго кажучи, жив вiн на дорозi, що веде до Кармодi, але Джейн та Гертi, якi його зовсiм не знали, хiба що з сумнiвних чуток, нервово благали Енн зайти до нього замiсть них.

Пан Гаррiсон, однак, рiшуче вiдмовився пожертвувати хоча б цент, i жоднi вмовляння Енн його не переконали.

– Але я думала, що ви пiдтримуете наше Товариство, пане Гаррiсон, – похнюпившись, сказала вона.

– Це так… це правда… але моя кишеня не така глибока, як моя пiдтримка, Енн.

– Ще кiлька таких зустрiчей, як тi, що в мене були сьогоднi, i я стану такою ж песимiсткою, як панна Елайза Ендрюс, – промовила Енн до свого вiдбиття в дзеркалi на горищi, готуючись до сну.




VII. Почуття обов’язку


Одного погожого жовтневого вечора Енн вiдхилилася на спинку свого стiльця й зiтхнула. Вона сидiла за столом, ущерть заваленим пiдручниками й зошитами для вправ, але списанi аркушi паперу, що лежали ближче, якраз перед нею, жодним чином не були пов’язанi з навчанням чи роботою в школi.

– У чому справа? – запитав Гiлберт, який щойно зайшов до кухнi, саме вчасно, щоб почути зiтхання.

Енн почервонiла й прибрала тi списанi нею аркушi з поля зору, заховавши iх пiд якiсь шкiльнi твори.

– Нiчого смертельного. Я лише намагалася записати деякi своi мiркування, як менi радив професор Гамiльтон, але нiяк не могла досягти того, щоб вони мене вдовольнили. Вони здаються такими безглуздими й дурними, як тiльки я переношу iх на папiр. Фантазii – вони неначе тiнi… iх не можна ув’язнити в клiтцi, адже вони такi норовливi й мiнливi. Але, може, одного дня я вiдкрию секрет, якщо буду й далi намагатися. У мене, знаеш, немае аж так багато вiльного часу. Коли я закiнчую перевiряти всi вправи й твори, то не завжди маю бажання ще й сама щось писати.

– Тобi чудово вдаеться вчителювання, Енн. Усi дiти тебе обожнюють, – сказав Гiлберт, сiдаючи на кам’янi схiдцi.

– О нi, зовсiм нi. Ентонi Пай мене зовсiм не любить i НЕ ПОЛЮБИТЬ. А ще гiрше те, що вiн мене не поважае… зовсiм не поважае. Вiн просто ставиться до мене з презирством i, мушу тобi зiзнатися, це змушуе мене почуватися нещасною. Справа не в тому, що вiн аж такий поганий… вiн лише трохи пустотливий, та поводиться не гiрше, нiж iншi. Вiн рiдко мене не слухае… та коли виконуе те, що я кажу, то робить це з такою зневажливою поступливiстю, нiби вважае, що це й суперечки не варте, iнакше вiн би посперечався, i це погано впливае на решту. Я всiляко намагалася завоювати його прихильнiсть, але починаю побоюватися, що менi це нiколи не вдасться. А менi б цього так хотiлося, адже вiн досить милий хлопчина, навiть якщо вiн один iз Паiв, та я б могла його полюбити, якби вiн менi дозволив.

– Можливо, це просто наслiдок того, що вiн чуе вдома.

– Не зовсiм. Ентонi – незалежний хлопчина, i вiн на все мае свою думку. Ранiше вiн завжди навчався в чоловiкiв, i тепер каже, що в дiвчатах-вчительках немае нiчого хорошого. Але що ж, ми ще побачимо, що з ним зроблять терпiння i доброта. Менi подобаеться долати труднощi, тож вчителювання для мене направду дуже цiкава робота. А все, чого менi бракуе в iнших, компенсуе Пол Ірвiнг. Ця дитина – просто золото, Гiлберте, а до того ж вiн справжнiй генiй. Я переконана, що одного дня про нього почуе весь свiт, – переконливо пiдсумувала Енн.

– Менi теж подобаеться вчителювання. По-перше, це хороша практика. Адже, Енн, за цi кiлька тижнiв, що я навчаю молодь Вайт Сендс, я дiзнався бiльше, анiж за всi тi роки, що сам ходив до школи. Здаеться, у нас всiх досить добре виходить. Я чув, що в Ньюбриджi всi полюбили Джейн, i, думаю, у Вайт Сендс усi вiдносно задоволенi твоiм покiрним слугою… всi, окрiм пана Ендрю Спенсера. Минулого вечора по дорозi додому я зустрiв панi Блуетт, i вона сказала, що вважае своiм обов’язком повiдомити мене, що пан Спенсер не схвалюе моi методи навчання.

– А ти коли-небудь помiчав, – задумливо запитала Енн, – що коли люди кажуть, що мають за свiй обов’язок сказати тобi що-небудь, то варто готуватися до чогось неприемного? Чому вони нiколи не думають, що це iхнiй обов’язок переповiсти тобi щось приемне, що вони чули про тебе? Панi ДонНЕЛЛ вчора знову завiтала до школи й сказала, що вважае СВОЇМ обов’язком повiдомити мене, що панi Ендрюс не схвалюе те, що я читаю дiтям казки, а пан Роджерсон вважае, що його Прiллi надто повiльно робить успiхи в арифметицi. Якби Прiллi менше поглядала на хлопцiв з-над своеi грифельноi дошки, навчання iй, може, давалося б краще. Я бiльш нiж певна, що Джек Джиллiс розв’язуе приклади замiсть неi, хоча менi ще не вдавалося упiймати його на гарячому.

– А вдалося тобi примирити такого здiбного сина панi ДонНЕЛЛ з його праведним iменем?

– Так, – засмiялась Енн, – але то було дуже складне завдання. Спочатку, коли я кликала його Сен-Клером, вiн нiяк не реагував, аж поки я двiчi, а то й тричi не повторювала; тодi iншi хлопцi починали штовхати його лiктями, i вiн пiдводив очi, дивлячись на мене так ображено, нiби я назвала його Джоном або Чарлi й вiн нiяк не мiг знати, що я звертаюся до нього. Тож одного вечора я затримала його в школi пiсля урокiв i приязно поговорила з ним. Я сказала, що його мама захотiла, щоб я називала його Сен-Клером, а я не можу пiти проти ii бажань. Вiн усе зрозумiв, коли я йому пояснила – вiн справдi дуже розумний хлопчина – i сказав, що дозволяе менi кликати його Сен-Клером, але якщо хтось iз хлопцiв лиш спробуе так його назвати, вiн iз них «дух виб’е». Звiсно, я змушена була насварити його за такi жахливi слова. Вiдтодi я називаю його Сен-Клером, а хлопцi – Джейком, i все йде гладко. Вiн розповiв менi, що збираеться стати столяром, але панi ДонНЕЛЛ каже, що я маю зробити з нього професора коледжу.

Згадка про коледж спрямувала думки Гiлберта в нове рiчище, i вони почали говорити про своi плани та мрii – поважно, урочисто, впевнено, так, як любить говорити молодь, якiй майбутне ще здаеться незвiданою стежкою, сповненою дивовижних можливостей.

Гiлберт нарештi вирiшив, що хоче стати лiкарем.

– Це чудова професiя, – з ентузiазмом сказав вiн. – Людина все життя мае з чимось боротися – хiба хтось навiть не називав людину iстотою, що здатна боротися? – i я хочу боротися з недугами, болем i неуцтвом, якi в життi тiсно переплiтаються. Я хочу робити свою порядну й корисну справу в цьому свiтi, Енн, i додати свiй внесок до скарбницi людських знань, котру споконвiку поповнювали всi хорошi люди. Люди, якi жили до мене, зробили для мене так багато, що я хочу показати свою iм вдячнiсть, так само зробивши щось для своiх наступникiв. Менi здаеться, це единий спосiб повернути свiй борг перед людством.

– А я б хотiла привнести в життя трохи краси, – замрiяно сказала Енн. – Менi не хочеться саме допомагати людям бiльше ЗНАТИ – хоч я й знаю, що ЦЕ було б найблагороднiшим прагненням – а натомiсть хочеться, щоб завдяки менi вони могли проводити час з бiльшою приемнiстю, переживати маленькi радощi або веселi думки, яких би не iснувало, якби я не народилась на цей свiт.

– Думаю, ти й так втiлюеш це свое прагнення кожного дня, – захоплено вiдказав Гiлберт.

І вiн мав рацiю. Енн з народження була дитиною, котра несе iншим свiтло. Пiсля того, як вона входила в чиесь життя з усмiшкою чи добрим словом, як промiнчик сонця, власник цього життя хоча б на мить починав уважати його чудовим i сповненим надiй.

Пiсля того, як вона пройшла через життя з усмiшкою чи словом, перекинутим на неi, як блиск сонячного свiтла, власник цього життя побачив це принаймнi як надiю, милу й добру доповiдь.

Врештi Гiлберт iз сумом пiдвiвся.

– Що ж, я мушу бiгти до Макферсонiв. Мудi-Спурджен сьогоднi приiхав додому на вихiднi з Королiвськоi вчительськоi семiнарii i мав привезти книжку, яку менi позичив професор Бойд.

– А я маю приготувати чай для Марiлли. Вона ввечерi поiхала провiдати панi Кiт i скоро вже мае повернутися.

Чай вже був готовий, коли прийшла Марiлла, у камiнi весело потрiскував вогонь, на столi красувалася ваза з букетом iз засушеноi папоротi й кленового листя, а в повiтрi витав приемний аромат тостiв з шинкою. Але незважаючи на це, Марiлла одразу ж, глибоко зiтхнувши, впала у свое крiсло.

– Тебе непокоять очi? Чи голова болить? – схвильовано запитала Енн.

– Нi. Я просто втомлена… i стурбована. Йдеться про Мерi й тих дiтей… Мерi гiршае… i вона довго не протримаеться. А що ж до тих двiйнят, то я й не знаю, що з ними буде.

– А вiд iхнього дядька звiсток не було?

– Так, вiн надiслав Мерi листа. Вiн працюе на лiсозаготiвельному пунктi й живе там у якiйсь «халупi», що б це не означало. У будь-якому разi вiн каже, що не зможе взяти дiтей до себе, мабуть, аж до весни. Тодi вiн збираеться одружитись i матиме дiм, в який можна буде iх забрати. Та вiн каже, що вона мае попросити когось iз сусiдiв взяти iх до себе на зиму. Мерi ж бiдкаеться, що й насмiлитися не може звертатися до когось iз них, адже вона нiколи добре не ладнала з iст-графтонцями, i це факт. Суть у тому, Енн, що, я впевнена, Мерi хоче, щоб я взяла до себе тих дiтей… вона цього не казала, але я зрозумiла все з ii ПОГЛЯДУ.

– О! – плеснула в долонi Енн, сповнена радiсного збудження. – Ти ж, певна рiч, зробиш це, Марiлло, чи не так?

– Я ще не вирiшила, що робити. – доволi кисло вiдказала Марiлла. – Я не кваплюся з прийняттям рiшень так, як ти, Енн. Те, що ми родички в третiх, – не означае, що я маю погодитися. Дбати про двох шестирiчних дiтей – двiйнят, до того ж – це страшенно велика вiдповiдальнiсть.

У Марiлли було уявлення, що вiд двiйнят клопотiв удвiчi бiльше, нiж вiд однiеi дитини.

– Із двiйнятами дуже цiкаво… принаймнi з одною парою, – сказала Енн. Лише коли iх стае двi або три пари, це стае одноманiтною справою. А ще, думаю, для тебе дуже добре буде мати когось, хто б тебе розважив, поки я буду в школi.

– Не думаю, що з ними в мене буде багато розваг… бiльше турбот i клопотiв, я б сказала. Це б не було так ризиковано, якби iм було хоча б стiльки рокiв, скiльки було тобi, коли я взяла тебе до себе. Дора ще нiчого – вона здаеться милою й спокiйною. А от Девi – ще той розбишака.

Енн обожнювала дiтей i щиро шкодувала двiйнят Кiт. Спогади про власне нещасливе дитинство досi були дуже яскравими в ii пам’ятi. Вона знала, що единим слабким мiсцем Марiлли була ii непохитна вiдданiсть тому, що вона вважае своiм обов’язком, тож Енн умiло вибудувала своi аргументи довкола цiеi лiнii.

– Якщо Девi такий неслухняний, йому тим бiльше потрiбне добре виховання, хiба нi, Марiлло? Якщо ми не вiзьмемо iх до себе, то не знатимемо, анi хто iх оточуватиме, анi яким чином iх виховуватимуть. Припустiмо, що iх вiзьмуть до себе сусiди панi Кiт, Спротти. Та панi Лiнд каже, що той Спротт – найбiльш нечестивий чоловiк у свiтi, а дiти в нього такi, що жодному iхньому слову вiрити не можна. Хiба ж не буде це жахливо, якщо двiйнята також навчаться чогось схожого? Або ж уявiмо, що iх вiзьмуть Вiггiнси. Панi Лiнд каже, що пан Вiггiнс продае все, що стоiть не на своему мiсцi й що можна продати, а свою родину тримае без рiски в ротi. Ти ж не хотiла б, щоб твоi родичi, навiть троюрiднi, голодували, правда ж? Менi здаеться, Марiлло, що це твiй обов’язок взяти iх до себе.

– Думаю, такi е, – сумно згодилася Марiлла. – Гаразд, я перекажу Мерi, що вiзьму iх до себе. Тобi нема чого виглядати такою щасливою, Енн. Це означатиме багацько додатковоi роботи й для тебе. Я не можу й стiбка зробити через своi очi, тож тобi доведеться шити й латати iхню одiж. А ти не любиш шиття.

– Так, я його ненавиджу, – спокiйно вiдповiла Енн, – але якщо ти з почуття обов’язку хочеш взяти до себе цих дiтей, то я з почуття обов’язку готова для них шити. Люди стають кращими, коли роблять те, що iм не подобаеться… але, звiсно, в помiрних кiлькостях.




VIII. Марiлла бере пiд свою опiку двiйнят


Панi Рейчел Лiнд сидiла бiля кухонного вiкна й в’язала ковдру, точнiсiнько так само, як одного вечора кiлька рокiв тому, коли Метью Катберт з’iжджав униз по схилу, везучи «свою приiжджу сироту», як ii навала сама панi Рейчел. Та тодi була весна, а зараз – пiзня осiнь, тож усi лiси стояли голi й безлистi, а поля – темнi й висохлi. Сонце саме сiдало, виблискуючи багряно-золотавим сяйвом, позаду темних ейвонлiйських лiсiв, коли це вниз по схилу з’iхала бричка, в котру була запряжена якась спокiйна гнiда шкапа. Панi Рейчел пильно прикипiла до неi поглядом.

– Це Марiлла, повертаеться додому з похорону, – сказала вона чоловiковi, який лежав на канапi в кухнi. Томас Лiнд останнiм часом лежав на канапi бiльше, нiж ранiше, але панi Рейчел, яка так чiтко пiдмiчала все, що ставалося поза ii господарством, цього досi не зауважила. – І двiйнята з нею… так, ось Девi перехиляеться через бильце, хапаючи понi за хвоста, а Марiлла вiдтягуе його назад. А Дора сидить на своему сидiннi так чемно, що аж дивитись приемно. Вона завжди мае такий вигляд, наче ii лише щойно накрохмалили й випрасували. Що ж, бiдолашна Марiлла цiеi зими точно матиме вдосталь клопотiв. Проте iй нiчого iншого не залишалося, як взяти iх до себе за таких умов, та й вона мае Енн, яка iй допоможе. Енн страшенно хоче iм догодити, а вона, мушу визнати, добре дае собi раду з дiтьми. Лишенько, а здаеться ж, що й дня не минуло вiдтодi, як бiдолашний Метью привiз саму Енн додому й усi смiялися з того, що Марiлла зiбралася виховувати дитину. А тепер вона взяла пiд свою опiку двiйнят. У цьому життi ти нiколи не застрахований вiд несподiванок.

Вгодований понi пробiг через мiсток у Долинi Лiнд, а тодi по дорiжцi, що вела до Зелених Дахiв. Лице в Марiлли було досить похмуре. Вони проiхали десять миль вiд Іст-Графтона, а Девi Кiт, здавалося, був одержимий бажанням постiйно рухатися. Марiлла не могла змусити його сидiти спокiйно, тож усю дорогу вона нервувалася, переживаючи за те, що вiн перекинеться через край брички й скрутить в’язи або ж, надто перехилившись вперед, впаде просто пiд копита понi. У вiдчаi вона врештi пригрозила, що добряче його вiдшмагае, коли вони дiстануться дому. Пiсля цього Девi залiз iй на колiна, не зважаючи на вiжки, обвив своiми пухкенькими ручками ii шию й стиснув ii у ведмежих обiймах.

– Я не вiрю, що ви зробите це насправдi, – сказав вiн, лагiдно цмокнувши ii в зморшкувату щоку. – Ви не скидаетеся на ледi, яка шмагатиме маленького хлопчика за те, що вiн не може сидiти спокiйно. Хiба вам не важко було всидiти на одному мiсцi, коли ви були такого вiку, як я?

– Нi, я завжди сидiла на мiсцi, якщо мене просили, – сказала Марiлла, намагаючись говорити суворо, хоча й вiдчувала, як ii серце тане вiд таких раптових виявiв нiжностi вiд Девi.

– Ну, думаю, це через те, що ви були дiвчинкою, – вiдказав Девi, перелазячи назад на свое мiсце пiсля ще одних обiймiв. – Напевно, ви таки БУЛИ колись дiвчинкою, хоча зараз страшенно смiшно думати про це. Ось Дора може сидiти чемно… але, думаю, це геть не весело. Менi здаеться, що бути дiвчинкою – дуже нудно. Агов, Доро, можна я тебе трохи розважу?

«Розважити» Дору Девi спробував, взявши ii за кучерi й смикнувши. Дора закричала й розплакалася.

– Як ти можеш бути таким неслухняним, коли твою матiр щойно сьогоднi поклали в домовину? – з вiдчаем вигукнула Марiлла.

– Але вона була рада померти, – довiрливо сказав Девi. – Я знаю, бо вона сама менi сказала. Вона страшенно втомилася хворiти. Ми з нею довго балакали в нiч перед ii смертю. Вона сказала, що ви вiзьмете нас iз Дорою до себе на зиму й що я маю бути хорошим хлопчиком. Я й буду хорошим, але хiба не можна при цьому не тiльки сидiти непорушно, а й бiгати собi довкола? А ще вона сказала, щоб я завжди був добрим до Дори й захищав ii, i я так i робитиму.

– То ось який ти добрий до неi – смикаеш ii за волосся?

– Ну, зате я не дозволю нiкому iншому ii смикати, – сказав Девi, стиснувши руки в кулачки й нахмурившись. – Нехай тiльки спробують! Та i я не зробив iй боляче… вона розплакалася просто тому, що вона дiвчинка. Я радий, що народився хлопчиком, шкода лиш, що я з двiйнят. Коли сестра Джиммi Спротта сперечаеться з ним, вiн просто каже: «Я старший вiд тебе, тому, звiсно ж, я знаю краще», i це заспокоюе ii. Та я не можу сказати те саме Дорi, тож вона просто продовжуе суперечку. Ви б могли навiть дати менi управляти цiею конячкою, адже я – чоловiк.

Пiсля всього Марiлла вiдчула приемне полегшення, коли заiхала на власне подвiр’я, де нiчний осiннiй вiтер крутив у танцi брунатнi листочки. Енн зустрiла iх бiля ворiт i допомогла двiйнятам вилiзти з брички. Дора спокiйно дала iй себе поцiлувати, а от Девi вiдповiв на привiтання Енн одним зi своiх сердечних обiймiв i радiсно повiдомив: «Я пан Девi Кiт».

За вечерею Дора поводилася, як справжня юна ледi, а от манери Девi були далекими вiд iдеалу.

– Я такий голодний, що не мае часу iсти чемно, – вiдказав вiн Марiллi, коли вона насварила його. – Дора й наполовину не така голодна, як я. Згадайте лиш, скiльки я рухався по дорозi сюди. А цей пирiг страшенно смачний, та ще й зi сливами. Вдома в нас нiколи не бувало нiяких пирогiв, адже мама була надто хвора, щоб iх робити, а панi Спротт казала, що найбiльше, що вона може зробити, – це спекти для нас хлiба. Ну а панi Вiггiнс нiколи не додае слив до СВОЇХ пирогiв. Можна менi ще шматочок?

Марiлла вже було хотiла йому вiдмовити, але Енн щедро врiзала йому другий шматок. Вона, однак, нагадала Девi, що вiн мае подякувати. Девi ж на це зауваження просто усмiхнувся до неi й вiдкусив велетенський шматок. А коли доiв, то сказав:

– Якщо ти даси менi ЩЕ ОДИН шматочок, я подякую за НЬОГО.

– Нi, ти вже з’iв достатньо пирога, – сказала Марiлла тоном, котрий Енн вже був добре вiдомий, а Девi тiльки належало пiзнати як такий, що не пiдлягае оскарженню.

Девi пiдморгнув до Енн, а тодi, перехилившись через стiл, вирвав у Дори прямо з пальцiв ii перший шматок пирога, вiд якого вона щойно встигла вiдкусити лише маленький кусочок, i, вiдкривши рота якомога ширше, умить проковтнув його цiлiсiнького. У Дори затремтiли губи, а Марiлла вiд жаху аж занiмiла. Енн одразу ж викрикнула у своiй «вчительськiй» манерi:

– Ох, Девi, джентльмени так себе не поводять!

– Знаю, – вiдказав Девi, як тiльки змiг говорити, – але я не джемплам.

– Та хiба ти не хочеш ним стати? – вражено запитала Енн.

– Звiсно ж, хочу. Але не можна стати джемпламом, поки не виростеш.

– О, насправдi можна, – поспiшила сказати Енн, подумавши, що е таки шанс своечасно посiяти в ньому зернята добра. – Ти можеш починати ставати джентльменом, навiть бувши ще маленьким хлопчиком. А джентльмени НІКОЛИ нiчого отак в ледi не виривають з рук… i не забувають дякувати… i не смикають нiкого за волосся.

– Тодi у них в життi небагато веселощiв, це факт, – вiдверто сказав Девi. – Думаю, я краще почекаю й стану джемпламом, вже коли виросту.

Марiлла покiрно вiдрiзала для Дори iнший шматок пирога. Вона не вiдчувала в собi сил упоратись iз Девi. У неi був важкий день, враховуючи похорон i далеку дорогу. У той момент вона чекала майбутнього з таким песимiзмом, який був гiдний навiть самоi Елайзи Ендрюс.

Двiйнята, хоча й обое бiлявi, не були дуже схожими мiж собою. Дора мала довгi гладенькi кучерi, якi завжди були гарно зачесанi. У Девi ж вся його кругла голова була вкрита копицею дрiбних пухнастих жовтуватих кучерикiв. Доринi карi очi були нiжними й м’якими, а в Девi – такими пустотливими та грайливими, наче в ельфа. У Дори був прямий нiс, а в Девi – виразно кирпатий; Дора примхливо закопилювала своi губки, а в Девi вони завжди розтягалися в усмiшцi. Крiм того, вiн мав ямочку на однiй щоцi, що надавала йому дуже милого й потiшного вигляду, коли вiн смiявся. Все його маленьке личко свiтилося пустощами й веселощами.

– Їм уже краще йти спати, – сказала Марiлла, подумавши, що це буде найлегший спосiб iх позбутися. – Дора спатиме зi мною, а Девi можна постелити на захiдному пiддашшi. Ти ж не боiшся спати сам, Девi?

– Нi, але я не збираюся так швидко лягати, – спокiйно вiдказав Девi.

– О нi, ще i як збираешся.

Це було все, що сказала Марiлла, але щось у ii тонi приструнило навiть Девi. Вiн слухняно поплентався нагору слiдом за Енн.

– Перше, що я зроблю, коли виросту, – не спатиму всю нiч, просто щоб зрозумiти, як це, – по секрету сказав вiн iй.

У подальшi роки при згадцi про той перший тиждень перебування двiйнят у Зелених Дахах Марiлла завжди здригалася. Не те щоб вiн був набагато гiршим за всi наступнi тижнi, але здавався таким через свою новизну. Рiдко коли траплялася хоч хвилинка на день, коли Девi не робив якихось збиткiв або не вигадував новоi шкоди. Та його найбiльш пам’ятна витiвка сталася на другий день пiсля iхнього приiзду, одного недiльного ранку… То був погожий, теплий день, iмлистий i лагiдний, як то бувае у вереснi. Енн збирала Девi до церкви, у тодi як Марiлла займалася Дорою. Спочатку Девi сильно заперечував проти того, щоб умити лице:

– Марiлла вчора вже мене вмивала… а панi Вiггiнс добряче вимила мене з милом у день похорону. На один тиждень менi вже вистачить. Не бачу нiчого доброго в тому, щоб бути таким жахливо чистим. Набагато зручнiше бути брудним.

– А Пол Ірвiнг щоранку вмивае лице з власного бажання, – зухвало промовила Енн.

Девi мешкав у Зелених Дахах лиш трохи бiльш нiж сорок вiсiм годин, а вже обожнював Енн i ненавидiв Пола Ірвiнга, адже чув, як Енн захоплено його розхвалювала наступного дня пiсля iхнього приiзду. Якщо Пол Ірвiнг умивав лице щодня, тодi все вирiшено. Вiн, Девi Кiт, зробить те саме, навiть якщо це його вб’е. Та ж думка змусила його покiрно стерпiти й iншi туалетнi процедури, тож коли вони завершили, вiн виглядав дуже гарним малим хлопчиськом. Енн вiдчувала майже материнську гордiсть за нього, коли вела його до староi лави Катбертiв у церквi.

Спочатку Девi поводився досить добре, потай поглядаючи на всiх малих хлопцiв у полi зору й гадаючи, хто з них був Полом Ірвiнгом. Першi два гiмни та читання Святого Письма пройшли без пригод. Пан Аллан саме виголошував молитву, коли вiдбулася справжня сенсацiя.

Лоретта Вайт сидiла саме перед Девi, злегка схиливши голову, а ii бiляве волосся спадало вниз двома довгими косами, мiж якими спокусливо виднiвся клаптик бiлоi шиi, обрамлений широким мереживним комiрцем. Лоретта була пухкенькою, спокiйною на вигляд дитиною восьми рокiв, яка поводилася в церквi просто бездоганно з першого ж дня, коли мати принесла ii сюди шестимiсячним немовлям.

Девi запхав руку в кишеню й витягнув звiдти… гусеницю, волохату гусеницю, яка почала звиватись у нього в руцi. Марiлла це побачила й схопила його за руку, та було вже надто пiзно. Девi кинув гусеницю Лореттi за комiр.

Молитву пана Аллана перервали пронизливi верески. Пастор налякано застиг, широко розплющивши очi. Уся паства пiдняла голови вгору. Лоретта Вайт пiдстрибувала, сидячи на своiй лавi, i несамовито хапалася за сукню ззаду.

– Ой… матiнко… матiнко… ой… заберiть ii… ой… заберiть ii геть… ой… той поганий хлопчисько кинув ii менi за комiр… ой… матiнко… вона лiзе вниз… ой… ой… ой…

Панi Вайт встала i з кам’яним обличчям вивела Лоретту, яка iстерично кричала й вигиналася, геть iз церкви. Їi крики стихали вдалинi, i пан Аллан продовжив службу. Та у всiх було вiдчуття, нiби сьогоднiшню службу вже безповоротно зiпсовано. Уперше у своему життi Марiлла не зважала на слова проповiдi, а Енн сидiла з червоними вiд сорому щоками.

Коли вони повернулися додому, Марiлла вклала Девi в лiжко й змусила його залишатися там увесь день. Вона не дала йому обiду, дозволила лише пiдкрiпитися хлiбом з молоком. Енн вiднесла йому перекус i сумовито сидiла поруч, поки вiн iв – з насолодою й без жодного натяку на каяття. Лише жалiбнi очi Енн почали його непокоiти.

– Я припускаю, – задумливо мовив вiн, – що Пол Ірвiнг нiколи б не кинув гусеницю дiвчинi за комiр у церквi, чи не так?

– Справдi, вiн би такого не зробив, – сумно вiдповiла Енн.

– Що ж, тодi менi, мабуть, шкода, що я це зробив, – зiзнався Девi. – Але то була така гарна велика гусениця…. Я пiдiбрав ii на сходах церкви, якраз коли ми заходили досередини. Я подумав, що шкода буде втратити таку можливiсть. І скажи, хiба ж не весело було слухати, як верещить та дiвчинка?

У вiвторок по обiдi в Зелених Дахах вiдбулися збори Товариства. Енн хутко повернулася додому зi школи, адже знала, що Марiллi знадобиться ii допомога. Дора, охайна й чепурна у своiй гарно накрохмаленiй бiлiй сукнi з чорною стрiчкою, сидiла разом iз членами товариства у вiтальнi, скромно вiдповiдала, коли до неi зверталися, а коли нi – мовчала, – словом, поводилася, як зразкова дитина. Девi ж, брудний, але щасливий, лiпив тiстечка з грязюки на скотному дворi.

– Я йому дозволила, – стомлено сказала Марiлла. – Подумала, що це не дасть йому накоiти бiльших збиткiв. А так вiн може хiба що забруднитися. Ми спершу доп’емо свiй чай, а вже тодi покличемо його. Дора може побути з нами, та я б нiколи не наважилася посадити Девi за один стiл iз членами Товариства.

Коли Енн пiшла, щоб покликати членiв Товариства за стiл, то виявила, що Дори у вiтальнi немае. Панi Белл сказала, що Девi пiдходив до дверей i покликав ii надвiр. Пiсля спiшноi консультацii з Марiллою в коморi було вирiшено, що краще дати дiтям випити чаю разом трохи згодом.

Гостi саме пили чай, коли до вiтальнi увiрвалась якась жалюгiдна iстота. Марiлла та Енн нажахано втупились у неi, а члени Товариства були напрочуд здивованi. Чи ж могла то бути Дора… оця iстота, яку важко було й словами описати, яка все схлипувала, у промоклiй до нитки сукнi й iз волоссям, з якого струменями текла вода прямо на новий килимок Марiлли?

– Доро, що з тобою трапилося? – скрикнула Енн, винувато глянувши на панi Белл, у сiм’i якоi, кажуть, нiколи не ставалося жодних казусiв.

– Девi змусив мене пройтися по паркану бiля свинарника, – поскаржилась Дора. – Я не хотiла, та вiн обiзвав мене боягузкою. А тодi я впала, i моя сукня одразу ж вся забруднилася, та ще й свинi прибiгли до мене. Сукня виглядала просто жахливо, але Девi сказав, що, якщо я стану пiд помпою, вiн ii вiдмие, i я так i зробила, а вiн полив на мене воду, але плаття вiд того чистiшим не стало, а моя гарненька стрiчка й черевички тепер зiпсованi!

До кiнця трапези за столом хазяйнувала Енн, а Марiлла тим часом пiднялася нагору, щоб перевдягнути Дору в старий одяг. Тодi вона зловила Девi й вiдправила його в лiжко без вечерi. Вже в сутiнках Енн пiшла до його кiмнати й серйозно з ним поговорила. То був метод, у дiевiсть якого вона мала велику вiру, виправдану результатами. Вона сказала йому, що була дуже незадоволена його поведiнкою.

– Менi й самому тепер прикро, – визнав Девi, – та бiда в тому, що я нiколи не шкодую про щось, аж доки не зроблю цього. Дора не хотiла допомагати менi робити тiстечка, бо боялася, що вимастить сукню, i це мене розiзлило. Думаю, Пол Ірвiнг не змусив би СВОЮ сестру ходити по паркану бiля свинарника, якби знав, що вона впаде?

– Нi, вiн нiколи б i не подумав про таке. Пол – бездоганний маленький джентльмен.

Девi заплющив очi й, здавалося, якийсь час розмiрковував над цими словами. Тодi вiн пiдлiз до Енн й обвив ii шию руками, схиливши свое рум’яне личко iй на плече.

– Енн, а ти любиш мене хоч трохи, навiть якщо я не такий хороший хлопчик, як Пол?

– Так, авжеж, – щиро сказала Енн. З якоiсь причини неможливо було не полюбити Девi. – Та все ж я б любила тебе ще бiльше, якби ти не був таким нечемним.

– Я… ще дещо зробив сьогоднi, – вiв далi Девi приглушеним голосом. Зараз я шкодую про це, але страшенно боюся тобi розповiсти. Ти ж не будеш дуже сердитися, правда? І ти ж не скажеш Марiллi?

– Не знаю, Девi. Може, менi доведеться iй розказати. Але, думаю, я можу пообiцяти тобi, що не зроблю цього, якщо ти пообiцяеш бiльше нiколи такого не робити, що б то не було.

– Нi, я бiльше нiколи цього не робитиму. У будь-якому разi, малоймовiрно, щоб я знайшов ще кiлька таких в цьому роцi. Цю я знайшов на сходах до пiдвалу.

– Девi, що ж такого ти зробив?

– Я поклав жабу Марiллi в лiжко. Можеш пiти й забрати ii, якщо хочеш. Але скажи, Енн, хiба ж не весело було б залишити ii там?

– Девi Кiт! – Енн випручалась з обiймiв Девi й кинулася через передпокiй до кiмнати Марiлли. Постiль на лiжку була трохи прим’ята. У поспiху вона гарячково вiдкинула ковдри, i пiд ними й насправдi виявилася жаба, яка блимала до неi очима з-пiд подушки.

– Як менi забрати звiдси цю огидну iстоту? – здригнувшись, простогнала Енн. Аж ось iй в очi впав совок для вугiлля, i вона тихенько пiдкралася, щоб взяти його, поки Марiлла була зайнята чимось у коморi. Енн добряче намучилася, поки знесла жабу вниз сходами, бо вона встигла тричi вистрибнути з совка. Одного разу вона вже було подумала, що загубила ii десь у передпокоi. Нарештi випустивши жабу на волю у вишневому саду, вона з полегшенням видихнула.

– Якби Марiлла про це дiзналася, вона б вже нiколи не почувалась у безпецi, лягаючи в лiжко. Яка ж я рада, що той малий грiшник вчасно розкаявся! Он-де Дiана подае менi сигнал з вiкна. Як добре… менi справдi треба трохи вiдволiктися, бо через Ентонi Пая в школi й Девi Кiта вдома моi нерви пережили вже достатньо для одного дня.




IX. Питання кольору


– Сьогоднi знову приходила та надокучлива стара, Рейчел Лiнд, причепилася, щоб я зробив пожертву на придбання килима в ризницю, – гнiвно повiдомив пан Гаррiсон. – Я ненавиджу цю жiнку бiльше за всiх, кого я знаю. Вона може вмiстити цiлу проповiдь, текст, коментарi й звернення у шiсть слiв i жбурнути iх в тебе, як цеглину.

Енн, котра сидiла на краю веранди, насолоджуючись легеньким принадним захiдним вiтерцем, який вiяв зi щойно зораного поля в сiрих листопадових сутiнках i виспiвував якусь вигадливу мелодiю серед закручених ялинок поза садом, озирнулася через плече, звернувши до нього свое замрiяне обличчя.

– Проблема в тому, що ви з панi Лiнд не розумiете одне одного, – пояснила вона. – Коли люди одне одному так не подобаються, причина завжди саме в цьому. Менi панi Лiнд теж спочатку не сподобалася, та як тiльки я почала ii розумiти, то й любити ii навчилася.

– Може, панi Лiнд комусь та й подобаеться. Та я не буду й далi iсти банани лише тому, що менi скажу, що колись я навчуся iх любити, – пробурчав пан Гаррiсон. – А щодо того, щоб ii зрозумiти, то я розумiю тiльки, що вона просто невиправно надокучлива. Так я iй i сказав.

– О, це, певно, дуже скривдило ii почуття, – з докором мовила Енн. – Як ви могли таке сказати? Колись давно я теж говорила панi Лiнд жахливi речi, але це ставалося лише тодi, коли я втрачала самовладання. Я не могла сказати такого СВІДОМО.

– Але ж це правда, а я вважаю, те, що всiм треба казати правду.

– Та ви ж не говорите всiеi правди, – заперечила Енн. – Ви кажете тiльки ту частину правди, яка вас не влаштовуе. Ось, наприклад, ви сотню разiв говорили, що в мене руде волосся, та жодного разу не сказали, який в мене гарний нiс.

– Думаю, ти й без того це знаеш, – засмiявся пан Гаррiсон.

– Я й про свое руде волосся знаю… хоча зараз воно НАБАГАТО темнiше, нiж було колись… тож немае жодноi потреби казати менi про це.

– Гаразд, гаразд, я спробую не згадувати про це, якщо ти така вразлива. Маеш вибачити менi, Енн. У мене така звичка – бути вiдвертим, i люди не мають через таке ображатися.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63877182) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Octogenarian (лат.) – вiсiмдесятилiтнiй (прим. пер.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения